Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Коли їй уже випадало таке переживати? — подумала вона. Якоїсь миті у неї в голові крутилися ці слова, але тепер вона вже не могла їх пригадати. Якось їй доводилось уже спізнати це відчуття остаточної, досягнутої, безсумнівної певності. Однак незнаний досі був присмак захищеності, відчуття того, що приймати цей захист — правильно, що правильно йому піддатися, бо це конкретне відчуття безпеки означало захист не від майбутнього, а від минулого, не захист від участі в битві, а перемога в ній, захист, отриманий не завдяки її слабкості, а завдяки силі… Надзвичайно чітко відчуваючи тиск його рук на своєму тілі, милуючись золотими й мідними пасмами його волосся, тінями вій на обличчі лише за кілька сантиметрів від її лиця, Даґні вловила несформоване до кінця запитання: «Захищена — від чого?.. Адже ворог — це він… Хіба ні?»

Чому?.. Цього вона не знала, та й не могла зараз про це думати. Їй не вірилося, що якихось кілька годин тому її захоплювали мета й мотив. Отож, вона пережила це вдруге.

— А ви знали, що я вас переслідую? — запитала вона.

— Ні.

— Де ваш літак?

— На посадковому майданчику.

— А де посадковий майданчик?

— З протилежного боку долини.

— Коли я дивилась униз, то не бачила в цій долині жодного посадкового майданчика. Та й луки не було. Звідки вона тут узялась?

Він поглянув на небо.

— Придивіться пильніше. Бачите там що-небудь?

Вона задерла голову і окинула поглядом небо, але не побачила нічого, крім мирної ранкової блакиті. За мить Даґні вирізнила кілька ледь помітних смужок мерехтливого повітря.

— Теплові хвилі, — сказала вона.

— Переломлені промені, — мовив чоловік. — Дно долини, яке ви бачили — це вершини гір на висоті двох з половиною тисяч кілометрів, за вісім кілометрів звідси.

— Е… Що?

— Вершина гори, що її жоден пілот ніколи не обрав би для приземлення. Те, що ви бачили, — це відображення, спроектоване на цю долину.

— Але — як?

— Так само, як міраж у пустелі: переломлене завдяки нагрітому повітрю зображення.

— Яким чином?

— Завдяки променевому екрану, що мав би захищати геть від усього, — але не спрацював, коли зіткнувся з вашою хоробрістю.

— Про що це ви?

— Ніколи не міг подумати, що хтось намагатиметься приземлитись із висоти двохсот метрів над землею. Ви ударились об променевий екран. Деякі з променів виводять із ладу магнітні двигуни. Що ж, ви двічі дали мені жару, бо мене ще й ніхто ніколи не переслідував.

— Навіщо вам той екран?

— Тому що ця місцевість — приватна власність, яка такою і має залишитися.

— Що ж це за місцевість?

— Оскільки ви вже тут, я вам усе покажу, міс Таґґарт. А на запитання відповім, коли ви все побачите.

Даґні мовчала. Вона зауважила, що запитує про що завгодно, крім нього самого. Так, наче цей чоловік становив єдине ціле, яке вона змогла охопити з першого ж погляду, абсолютом, що не надається до спрощення, аксіомою, яку неможливо пояснити, — наче вона знала про нього геть усе шляхом безпосереднього сприйняття, а далі на неї чекав процес ідентифікації свого знання.

Він ніс її донизу вузькою стежкою, що звивалася до самого дна долини. На навколишніх схилах непорушно і прямо, з чоловічою лаконічністю височіли темні піраміди, схожі на скульптури, яким надали первинної форми; вони дисонували зі складним жіночним мереживом березового листя, що якось аж надмірно деталізовано тріпотіло на сонці.

Сонячне проміння пробивалося крізь крони і занурювалось у його волосся, ковзало їхніми обличчями. Даґні не могла розгледіти, що ж там далі, за поворотом стежки.

Вона й далі роздивлялася чоловікове обличчя. Він дивився на неї вряди-годи. Спершу вона навіть відвела погляд, наче він упіймав її на чомусь забороненому.

Згодом, ніби перейнявши це від нього, вона перестала відводити очі; хоч коли б він на неї глянув — розуміла, що він знає про її почуття і не ховає від неї значення свого погляду.

Даґні відчувала, що мовчазне зізнання цього чоловіка мало ту ж природу, що і його мовчання. Він тримав її не так відсторонено, як чоловік мав би нести поранену жінку. Це були обійми, хоч на них начебто й натяку не було; Даґні відчувала їх лише завдяки певності, що все його тіло мало цілком осмислений контакт із її тілом.

Звук водоспаду вона почула ще до того, як побачила тендітне пасмо, що розсипалося в польоті на ламані стрічки сяйва, спадаючи додолу виступами скелі. Звучання води долинуло до Даґні крізь примарну пульсацію в її свідомості, слабкий ритм, не гучніший за нав’язливий спогад, однак вони проминули водоспад, а внутрішній ритм залишився. Даґні прислухалася до шуму води, проте той інший звук ставав дедалі чіткіший і голосніший, він лунав не у неї всередині, а звідкілясь із гущавини листя. Стежка завернула, і крізь раптовий просвіток Даґні побачила внизу, на виступі скелі, будиночок; на підвіконні відчиненого вікна танцював сонячний зайчик. Тієї ж миті, коли вона зрозуміла, який саме досвід змусив її колись цілком віддатися теперішній миті — а це сталось того вечора, на запилюженому сидінні «Комети», коли Даґні вперше почула тему з «П’ятого концерту» Гейлі, — вона вже знала, що це саме він лунає і зараз, чула, як мелодія відривається від клавіш піаніно чистими, різкими акордами, породженими чиїмось потужним і впевненим доторком.

Вона вистрелила цим запитанням просто йому в обличчя, ніби прагнула підловити:

— Це ж «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, правда?

— Так.

— Коли він його написав?

— Чому б вам не запитати про це особисто в нього?

— А він тут?

— Це він грає. Це його будинок.

— Ох!

— Ви зустрінетесь із ним пізніше. Гейлі буде радий з вами поспілкуватися. Він знає, що його записи — єдина музика, яку ви любите слухати вечорами на самоті.

— Звідки він це знає?

— Від мене.

Вираз її обличчя уособлював запитання, яке мало б починатися словами: «Якого біса..?» — але тоді вона побачила його очі й засміялась; її сміх озвучив сенс його погляду.

Не можна зараз ні про що запитувати, подумала Даґні, не можна сумніватися, тільки не тепер, коли музика тріумфально здіймається крізь листя, просочене сонячним світлом, музика звільнення, музика порятунку, виконана саме так, як і належало, у спосіб, якого прагнула її свідомість, приколисана гойданням полиці у потязі під нерівне постукування коліс. Саме таку картину малювали їй ці звуки того