Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Месьє Одинак приніс вузький стіл до дверей, протягнув його крізь спустошений стелаж, повз чарівні паперові гори, дістався сходів і далі, коридором, поніс його до квартири.

Він саме збирався постукати, аж раптом почув якийсь дивний звук.

Здавлені ридання, мов крізь подушку.

За зеленими дверима хтось плакав.

То була жінка. І вона плакала так, наче хотіла, щоб жодна жива душа цього не почула.

2

— Вона була одружена із Самі-Знаєте-Ким, з месьє Ле П.

Ні, він не знав. Месьє Одинак не читав плітки у паризьких газетах.

Якось, одного чудового дня, мадам Катрін Ле П.-Самі-Знаєте-Хто припізнилася додому з мистецької агенції свого чоловіка, де вона працювала у рекламному відділі. Виявилося, що її ключ більше не підходив до замка, на сходах стояла валіза, а зверху лежали документи на розлучення. Її чоловік виїхав у невідомому напрямку, прихопивши із собою старі меблі та нову жінку.

У Катрін, яка скоро стане колишньою дружиною Ле-Брудної-Свині, не було нічого, крім одягу, в якому вона увійшла в їхнє сімейне життя. А ще усвідомлення того, що було дуже наївно сподіватися від свого колишнього коханого порядного ставлення після їхнього розлучення та вважати, що вона знає свого чоловіка достатньо, щоб не чекати від нього несподіванок.

— Типова помилка, — безапеляційно проголосила мадам Бернар, господиня будинку, попихкуючи люлькою. — Найкраще пізнаєш свого чоловіка лише після того, як він тебе покине.

Месьє Одинак уперше зустрів жінку, яку так бездушно випхали з її власного життя.

Він прислухався, як вона раз у раз схлипувала, розпачливо намагаючись притлумити ридання, мабуть, руками або кухонним рушником. Може, не варто зараз лізти їй на очі та бентежити? Він вирішив спершу принести вазу й стілець.

Месьє Одинак навшпиньках снував туди-сюди між своєю та її квартирами. Він знав, яким підступним може бути цей помпезний старий будинок, де жахливо скрипів паркет, де були не стіни, а нещодавно встановлені тоненькі перегородки, у яких ховалися вентиляційні канали, які радше слугували мегафонами.

Коли він мудрував над складанням пазлу із 18 000 шматочків у вигляді карти світу в порожній вітальні, звуки життя інших жителів долинали до нього просто крізь стіни будинку.

Суперечка Голдбергів. (Він: «Ти можеш хоч раз..? Чого ти..? Хіба я не..?» Вона: «Ти завжди… Ти ніколи… Я хочу, щоб ти…») Він пам’ятав їх іще молодятами. Тоді вони часто сміялися разом. Потім у них з’явилися діти — і батьки віддалилися одне від одного, як континенти.

Він чув, як інвалідне крісло-каталка Клари Віолет котиться по дерев’яній підлозі, наїжджає на краї килима й пороги. Він пам’ятав цю піаністку юною дівчиною, яка ще могла танцювати.

Він чув, як Че і молодий Кофі куховарили. Че щось перемішував у горщиках. Чоловік був сліпим від народження, але запевняв, що може бачити світ за допомогою запахів, які лишають за собою людські почуття й думки. Че міг відчути, чи в кімнаті кохали, чи просто жили, чи лаялися.

Щонеділі месьє Одинак також чув, як мадам Бомм разом з усім клубом вдів хіхікали, мов дівчиська, з непристойних книжок, які він крадькома тицьнув їм поза спинами їхніх нудних, лицемірних родичів.

Фрагменти життя, підслухані в будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр, нагадували морські хвилі, що з плюскотом набігають на берег тихого острова месьє Одинака.

Він слухав упродовж двадцяти років. Він вивчив своїх сусідів так добре, що часом дивувався, наскільки мало вони знали про нього самого (хоча це його цілком влаштовувало). Вони навіть не підозрювали, що всі його меблі — це ліжко, стілець та вішалка для одягу. Ні дрібничок, ні музики, ні картин чи альбомів зі світлинами, ні дивана з двома кріслами, ні посуду (тільки найнеобхідніший для себе). Не знали вони також того, що такий аскетизм він обрав для себе добровільно. Дві кімнати, які він досі займав, були такі порожні, що коли він кашляв, то ними аж луна йшла. Єдине, що було у вітальні, це величезна картинка-загадка, пазл на підлозі. Його спальня була «умебльована» матрацом, дошкою для прасування, настільною лампою та вішаком для одягу на коліщатах, де зберігалися три однакові набори вбрання: сірі штани, біла сорочка, коричневий светр із трикутним вирізом. На кухні в нього були електрична кавоварка, банка з кавою і поличка з продуктами, розкладеними в алфавітному порядку. Може, й добре, що ніхто цього не бачив.

Та все ж він відчував десь глибоко в душі зачаєну ніжність, прихильність до мешканців будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр. Він чомусь почувався краще, коли знав, що в них усе гаразд. І йому хотілося хоч трохи їм допомогти. Засобом допомоги слугували книги. Таким чином він ховався в тіні, був маленькою загримованою фігуркою на задньому плані, а життя грало на авансцені.

Проте новий квартирант із третього поверху, Максиміліан Джордан, не давав спокою месьє Одинаку. Джордан носив спеціальні вушні вкладки, зверху — звукозахисні навушники, а в холодні дні ще й плетену шапку. Відтоді, як перший роман приніс шалений успіх його молодому авторові, він переховувався від прихильників, що ладні були пожертвувати своїми правицями, аби лишень оселитися поряд із ним. Між тим, Джордан викликав у месьє Одинака особливий інтерес.

Поки месьє Одинак у коридорі прилаштовував стілець біля кухонного столу, а вазу — зверху, плач затих.

Натомість почувся скрип паркету, так, немов хтось обережно прокрадався, стараючись, щоб той паркет не скрипнув.

Він вдивлявсь у прямокутник матового скла. Потім двічі постукав, дуже тихо.

Обличчя присунулося ближче. Розмитий, яскравий овал.

— Хто там? — прошепотів овал.

— Я приніс вам стілець і стіл.

Овал мовчав.

Мушу розмовляти дуже тихо. Вона так довго плакала, що, мабуть, геть висохла і може розсипатися, якщо говорити надто голосно.

— А ще вазу. Для квітів. Наприклад, для червоних квітів. Вони б чудово виглядали на білому столі.

Він майже притулився щокою до скла.

Прошепотів:

— Можу ще дати вам книгу.

Світло на сходах погасло.

— А яку книгу? — пошепки запитав овал.

— Заспокійливу.

— Мені треба ще трішки поплакати. Інакше я потону. Ви розумієте?

— Звичайно. Іноді плаваєш у невиплаканих сльозах і можна потонути в них, якщо тримати їх усередині.

А я на дні моря сліз.

— Я принесу вам книгу для плачу.

— Коли?

— Завтра. Пообіцяйте мені, що поїсте щось і вип’єте, перш ніж будете плакати далі.

Він не