Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

Марсель струснула головою.

— Цікаво! Цікаво! Цю світлину зробив у Люксембурзькому саду один студент-фармацевт. Бачиш цю блузку на мені? Я придбала її того ж дня, бо в неділю мала бути велика прогулянка в Фонтенебло. Боже ж мій!..

З нею напевне щось трапилося: ще ніколи її порухи не були такі гарячкові, а голос такий грубий, такий чоловічий. Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни, й було прикро чути, як розмовляє вона грубим чоловічим голосом і як тхне від неї важким гнітючим духом. Матьє взяв її за плечі й пригорнув до себе.

— Ти шкодуєш за тією порою?

Марсель сухо посміхнулася.

— Та за нею ні, я шкодую за тим життям, яке могло в мене бути.

Вона саме почала студіювати хімію, і хвороба обірвала навчання. «Здається, вона сердита на мене», подумав Матьє. Він уже розтулив було рота, щоб поставити запитання, та побачив її очі й замовк. Вона дивилася на знімок, й обличчя її було сумне і напружене.

— Я погладшала, правда ж?

— Правда.

Вона стенула плечима й кинула світлину на ліжко. Матьє подумав: «Воно й правда, життя в неї не склалося». Він хотів було поцілувати її в щоку, та вона м'яко, з нервовим сміхом відсунулася від нього. Вона сказала:

— Це було десять років тому.

Матьє подумав: «Я нічогісінько їй не даю». Він приходив до неї чотири рази на тиждень, детально розповідав їй про свої справи; поважним і трохи владним голосом вона давала йому поради; часто вона казала: «Я живу чужим життям». Він запитав:

— Що ти робила вчора? Виходила на люди?

Марсель зробила втомлений округлий жест.

— Ні, я була стомлена. Трохи почитала, та мама ввесь час діставала мене крамницею.

— А сьогодні?

— Сьогодні виходила, — похмуро відказала вона. — Захотілося подихати повітрям, побачити людей. Я пройшла аж до вулиці Ґьоте, трохи розвіялася; крім того, я хотіла побачитися з Андре.

— Побачилася?

— Так, хвилин із п'ять. Коли я вийшла від неї, почався дощ, дивний усе-таки цей червень, та ще й у людей були якісь мерзенні пики. Я взяла таксі і вернулася додому.

Вона м'яко спиталася:

— А ти?

Матьє не мав бажання розповідати. Він сказав:

— Учора ходив до ліцею, прочитав останні лекції. Обідав у Жака, як завжди, це була нудота. Сьогодні вранці заглянув у бухґалтерію дізнатися, чи не виплатять мені який-небудь аванс; виявилося, що це неможливо. Проте в Бове я все-таки владнав це діло з управителем. Потім бачився з Івіш.

Марсель підняла брови і глянула на нього. Матьє не любив говорити з нею про Івіш. Він додав:

— Вона зараз у кепському гуморі.

— Чому?

Голос Марсель зміцнів, і її обличчя набрало розсудливого, чоловічого виразу; тепер вона скидалася на гладкого левантинця. Він процідив крізь зуби:

— Їй доведеться перескладати іспити.

— Ти ж казав, що вона працювала.

— Та воно так… на свій лад, себто цілі години без руху сиділа над розгорнутою книжкою. Але ти ж знаєш, яка вона: у неї свої дивацтва, як у тих, що несповна розуму. У жовтні вона пречудово вивчила ботаніку, екзаменатор був задоволений; а потім зненацька побачила себе збоку, як вона сидить перед лисим чолов'ягою і говорить про кишковопорожнинних. Це видалося їй кумедним, вона подумала: «Плювати мені на кишковопорожнинних», і той чолов'яга більше не витяг із неї жодного слова.

— Чудна якась панночка, — замислено мовила Марсель.

— Принаймні, — провадив Матьє, — я боюся, щоб вона знов не повторила цього фортеля. Або не утнула ще чогось, от побачиш.

Його байдужий поблажливий тон, — хіба це не брехня? Він виражав усе, що можна сказати словами. «Але ж це тільки слова»!

Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:

— Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.

Марсель запитала його різким голосом:

— Яку це дурницю маєш ти на увазі?

— Та не знаю, — збившись із плигу, відказав він.

— Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею… це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось — ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.

Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.

— Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.

Вона розреготалася.

— Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.

Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.

— Замовкни, ти ж розбудиш стару.

Вона замовкла. Він сказав їй:

— Ти така нервова!

Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.

— Поглянь на мене, —