Читати книгу - "Вибрані вірші"

кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Смеркання

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.

Друже мій, їх забагато, і всі нещасні: батько, мати, діти, дружина.

Одначе твій сон спокійний,

а я щось загнався в химери.

У ціль

Життя цілком звойоване, вже можна повертатися додому.

«Хліба довкола ярі, а рівнина неозора». Упевнені, що вже навіки щасливі будемо і безтурботні.

«Моя рівнина неозора, і я впиваюся тут забуттям».

Сон прийде уночі, коли я спатиму в теплому ліжку!..

«На моїх очах сльози, а сонце танцює».

З книжки

«ТВАРИНИ І ЇХНІ ЛЮДИ, ЛЮДИ І ЇХНІ ТВАРИНИ»

(1920) 

Тварина сміється

Світ сміється,

Світ веселий, щасливий, грайливий.

Рота розтулює, крила свої розправляє і знов опускає.

Юні роти розтулюються,

Старі роти розтулюються.

Тварина сміється теж,

Ширячи радість своїми гримасами.

В усі куточки землі

Хутро ворушиться, шерсть вилискує,

А птахи гублять своє пір'я.

Тварина сміється теж

І стрибає, втікає від себе.

Світ сміється,

Тварина сміється теж,

Тварина втікає.

Риба

Риби, плавці, кораблі

Змінюють образ води.

Вода ніжна і враз ворухнеться,

Щойно до неї хтось доторкнеться.

Риба встромляється,

Як палець у рукавичку.

Плавець витанцьовує плавко, таку має звичку,

А вітрило дихає.

Проте вода лагідно ворухнеться

Заради тих, хто її доторкнеться,

Заради риби, плавця, корабля, —

Вабить їх глибиною

І забирає з собою.

Пташка

Зачарована... О! бідна дівчина!

Птахи зчиняють рейвах,

Сліпуче сонце на даху,

Птахи стрибають, бавляться, кубляться

А сонце легше, ніж олива, —

Між нами плине.

Пес 

Пес — вірний,

Лови кожен звук і рух

Свого хазяїна,

Лови життя, як вітер.

Носом нюш.

Ані руш.

З книжки

«ПОТРЕБИ ЖИТТЯ І НАСЛІДКИ СНІВ»

з попередніми «ПРИКЛАДАМИ»

(1921) 

ПРИКЛАДИ

Робітник

Бачити дошки в деревах,

Дороги в горах,

У розквіті літ, у розвої сил, —

Ткати залізо, місити каміння,

Прикрашати природу всякчас,

Природу без жодних прикрас

Обробляти.

Чорне повітря

Місто білою ниткою зшите,

Дахи несуть димарі,

Небо рівнобіжне вулицям,

Вулиці,

Дим на хідниках,

З Н А Х І Д К А.

Кроки одних до інших,

Сонце чи світло,

Згадки про місто,

Ч А С  М А Є  Ч А С,

Зранку, з полудня до вечора,

Фасади й крамнички,

Промені переломлені у вітринах,

Н Е  С Т У Л Я Т И  О Ч Е Й,

Деінде,

Ніч захована в ніч,

Собаки валують на котячу ніч,

У Т О М А.

Входити, виходити

Вулиця уривається тут і знову веде, незнайома.

Двері вилучають вулицю.

Сходинка по сходинці,

Каміння тягнеться знизу догори,

Хай вся поверхня буде спокійна,

Хай вся лінія з'єднується.

Майбутнє. Рука не забуває

Того, що очі винайшли.

Голова порожня,

Голова бездоганна.

Каміння! Що поховане — воскресає,

Той, хто заснув, — розчинився, підіймається,

обмежується.

Майбутнє. Голова замкнута,

Голова давня,

Давня.

Четверо хлопчаків

Прожера обдертий,

Наминаючи за обидві щоки,

Ковтаючи квітку,

Шкіра пахуча зовні.

Слухняне дитя,

Свист,

Рот обов'язково червоний,

Рот легкий під головою важкою,

Один на десять, десять на один.

Сирота,

Нутро, що його поїдає, вкрите брудом,

Його не відмиєш.

Брудне,

Як зимовий ліс уночі.

Смерть,

Чудові зуби, одначе гарні очі нерухомі,

Застиглі!

Яка ціль його життя

Є матір'ю мішеней його смерти?

Мистецтво танцю І

Запрошують до зали: вже час чи порядок,

Та балерина в золотавих краплинах чистої води

Не вміє ні читати, ні рахувати.

Довірлива, як люстро,

Вона не має даху над головою, химерна,

ТІЛЬКИ СОНЦЕ

І теплу тінь без мурів.

Довкола тіла золотаві торочки,

Дикі діаманти,

Оманлива голизна,

Глядачі забули,

Що вона вся зліплена для танцю.

Мистецтво танцю II

Тендітний дощ тримає черепицю

У рівновазі. Балерина

Ніколи не навчиться

Струменіти й стрибати,

Як дощ.

Мистецтво танцю III

Блакитні шиби, трави, дощ, балерина,

Балерина вдає балерин,

Відтворює образи безліч разів.

Натягнута ґума, парасоля розкрита,

Ноги мокрі, волосся розмаяне,

Вона — усюди,

Вона мандрує, аби ніколи вже не мандрувати,

Вона танцює на всі боки,

В руках сліпого,

У дзеркалах,

В ОСЕРДІ СЕРЦЯ

І в краю її танцю,

Чари-чари-чари.

Спокуса

Серце — образ,

Серце — змога.

«...Вишукана хода».

І знову хапаємо:

Дівчину милу,

Вп'явшись пальцями,

Ти чекав.

Поцілунок упав там,

Чудовий поцілунок втіхи,

Із високости давнини

Кубло зміїне.

«...У вишуканому алюрі».

Втікає.

Ах!

Ах! Тисяча вогнів, спека, світло,

Тінь!..

Сонце мені наступає на п'яти.

Прекрасне

Прекрасне у щасті.

Бридке у нещасті,

Видиме для сліпих.

НАСЛІДКИ СНІВ

Купальниця від світання до смеркання

Жюльєнові Вокансу

Надвечір'я того ж таки дня. Легка, ворушка, так легко ворушаться пісок і море.

Нас зачаровує лад речей, лад каміння, лад прозорих відтінків, лад годин. Але оця тінь, що зникає, і болісний первень оцей, що зникає.

Вечір, шляхетніше небо стає. Все тут стискається у вогні, що згасає.

Вечір. Вже море не сяє і, як у давні часи, ти змогла б заснути у морі.

Друг? Ні, або вірш-Елюар

Жанові Полону

Наше товариство таке ж чисте, як склянки на столі

                                                           перед їдою,

Нас багато.

Ми не співаємо, не сміємося, не плачемо.

Мало говоримо.

Ми робимо рухи лише вві сні,

Очі в нас: в того чорні, в того блакитні, сірі

                                                                у  мене.

Але необхідно,

Вкрай необхідно,