Читати книгу - "Душниця"

З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.

Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.

— Ні бельмеса вони не тямлять, — прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. — Пришелепкуваті. «Класики»!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж — ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. «Борець із режимом», «в'язень совісті» — ось що я для них!.. — Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. — Та хай уже, — сказав іншим тоном. — Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?

Сашко похитав головою.

— Саме збираюся. Тобі чайник поставити?

Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.

— Знову? — спитав. — Знову?!

Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.

Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.

Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:

— Не стовбич. Іди робити уроки.

— Діду, я…

— Іди.

Години до дев'ятої він сидів на кухні, дивився телевізор і пив чай, горнятко за горнятком. Невиразно бурчав собі під носа, Сашко розчув лишень «хл-л-лопчиськи… дідько б їх ухопив!.. діти!.. а тоді ще дивуються…» Навіть із батьком дід розмовляти не захотів, так, кинув кілька слів. Потім прийшла мама, відібрала його горнятко, змусила переодягтися в домашнє. Сашко на той час з уроками вже розібрався, він сидів у їхній із дідом кімнаті й гортав дитячу енциклопедію, історичний том. До читання душа не лежала — роздивлявся картинки.

— Ну, що у вас знову? — поцікавилася мама. Обличчя в неї було бліде, певно, хтось із малечі вередував чи знову за Сурженком батьки пізно прийшли. — Ану, бійці, миріться. Бо не пущу вечеряти.

Дід легенько обійняв її за плечі, лунко цмокнув у щічку:

— Не вигадуй, — мовив глухо. — Вечерю я сам зараз приготую, іди відпочивай.

— Через що катавасія?

Дід лише рукою махнув:

— Чоловічі справи, не втручайся. Ходи, ходи… Ми тут самі впораємося.

Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід — він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. «Війна — це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!»

— Покажи. — Дід навис над Сашком. Пахло від нього вже терпимо. Не вельми, але знести можна було. — Не бійся, не відберу.

Сашко висунув шухляду й дістав двох розмальованих морпіхів.

Підтягнувши до себе табуретку, дід важко всівся; затис пальцями одного з морпіхів і, зосереджений, похмурий, узявся крутити так і сяк.

— Схожий. Тільки пасок не чорний — фіолетовий має бути. І «ефки» вони із собою не носили. Під час зачисток «ефки» мало чим зарадять. — Він поставив солдатика на стіл, той упав, і дід, піднявши, провів пучкою знизу по підставці. — Не підрівняв… а, фарба потрапила. — Він витяг із кишені трофейний складаний ніж, клацнув лезом і одним вправним рухом прибрав усе зайве. Тепер морпіх стояв рівно й надійно.

Дід оглянув другого, кивнув.

— Ці були найпаскудніші. Їх пускали, коли по-іншому — ніяк. Ми називали їх «прокаженими». За пики розмальовані… й не тільки. — Він усівся зручніше на табуреті, обіперся спиною на шафу. Та тихо рипнула. — З'явилися вони не одразу. Миротворці думали, що швидко впораються. Думали, все обійдеться малою кров'ю. «Диктаторський, антизаконний режим», «народ втомився…», «…як уже неочікуваних визволителів». Пізно допетрали, що Батя саме цього й чекав і від самого початку готувався. Ось тут у нього вся армія була, усенька! — Дід стиснув кулак, аж кісточки хруснули. — А ми тоді мало що розуміли. Коли «прокази» почали зачищати геть усіх: армійських, цивільних, будь-кого, — от тоді ми докумекали… — Дід помовчав, мружачи очі від світла настільної лампи, що стояла аж надто близько. — А вони кажуть: «зрадили ідею», «майнули до диктатора», «ударили в спину».

Сашко сидів тихо. Дід сьогодні був дивний, дивніший, ніж зазвичай.

— Гаразд, — мовив він, — забули. Хочеш — грайся. Ліпше так…

За вечерею дід жартував і взагалі здавався надміру бадьорим.

— Таки підписали угоду? — поцікавився батько.

Мама кинула на нього докірливий погляд, а дід лише гмикнув:

— Якби ж то! Їм, сучим синам, новеньке неси! «Ваша „Гірська луна“ — без сумніву, класика та бестселер, але ж якби до цієї поеми та кілька нових…» Нічого, я їм напишу! Подумаєш, проблема! Напишу так, щоб аж… — він знову щосили стиснув кулак і потрусив ним у повітрі. — Вони з ляку вірнопідданського накладуть у штани, але надрукують таки, еге ж!.. Ти, доча, на мене не поглядай і не шикай! Сам знаю! Але я — дикун, мені можна!

— Не вигадуй, — втомлено сказала мама. — Ну який із тебе дикун?..

— Окультурений! Котрий «усвідомив» і «втік із постдиктаторської анархії». Чи, гадаєш, я газет не читаю? Досі он пишуть, а скільки років минуло…

Тато похитав головою й навіть відклав свій електронний рідер.

— Чого ви зважаєте на їхню думку? Вони всі ці роки говорили й надалі говоритимуть. У них мізки так влаштовані. Вони ж без цього збожеволіють від власної нікчемності.

— Не любиш ти людей, — усміхнувся дід. — А ще лікар!

Він раптом заспокоївся, немов нарешті прийняв для себе якесь дуже важливе рішення.

Тато стенув плечима:

— А ви — любите? Усіх, до єдиного? Після того, що пережили?

Дід одним духом допив чай і витер серветкою вуса.

— Це, — кинув, — інша історія. Не за столом і не при дітях…

Коли Сашко чистив зуби перед сном, він почув, як мама з татом миють посуд і стиха про щось сперечаються.

— …знову щось чудитиме.

— Не чудитиме.

— Упевнена?

— За всі ці роки він не втручався.

— Але ж ми з тобою знаємо, що хотів. А тепер, коли… Ти ж чула, що він казав.

— Він говорить це не вперше. Нехай собі. Вони там його не сприймають серйозно.

— Наші чи..?

— І ті, й інші. Нехай собі. Це він себе накручує, йому тоді краще пишеться.

«Ну