Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Давид поспішив на сніданок. На просторій кухні з різьбленими дубовими меблями вже поралася бабуся Циля, яка понад усе любила в житті дві речі: своїх онуків — Давида й Мірочку — і свій посуд. Маленька, товстенька, з грушоподібною фігурою («Тут — метр п’ятдесят, а тут — три», — самокритично говорила у швачки), вона нагадувала великий і смачний пончик на Хануку, і пропорційними до розмірів тіла були її доброта та оптимізм, за що її безмежно любили онуки — Давид і особливо Мірочка. Проте сьогодні, по праву п’ятниці, переважала любов до посуду. Якби завідувач якоїсь ресторації опинився на кухні в Зільберманів, з ним би стався інфаркт… нервовий зрив… нескінченна гикавка… перетворення на соляний стовп… або ще якась неприємна хвороба, спровокована страшенними й невимовними заздрощами: посуду, та ще й якого! — тут було принаймні на три заклади екстракласу. Баняки мали чотири місця локації, і в кожного було своє святе призначення — носити в собі лише певну страву. У баняках для м’ясних страв не можна було готувати молочні, і навпаки; навіть їхнє сусідство Циля вважала гріховним. Улюбленим її заняттям було мити їх і начищати до такого блиску, що вони ставали як дзеркало, та коли бабуся Циля бачила в них своє відображення, то чомусь зітхала… печать блаженства тимчасово залишала її усміхнене симпатичне личко, і наставала черга нового об’єкта п’ятничної любові та нової порціі блаженства. Опісля вичищувалися два срібних столових сервізи, протиралися благородні мейсенські фарфорові сервізи; келихи з богемського скла залишалися для протирання Естер.

У п’ятницю в бабусі Цилі був ще один обов’язковий ритуал — закупи продуктів для святкування Шаббату, і, незважаючи на готовність слухняної та люблячої невістки Естер перебрати цей обов’язок на себе, Циля не віддавала цю функцію домашнього інтенданта — вона стала для неї можливістю неперевершеного виходу у світ у товаристві улюбленої Мірочки — задля її щастя старенька була готова на все-все, навіть згадати далекі часи дитинства в танцювальній балетній школі та продемонструвати майже шпагат чи кумедно походити на пальчиках у древніх пуантах…

На кухню вкотилася кулька найбільшої бабусиної втіхи — десятирічна Міріам, Мірочка — повненька, життєрадісна дівчинка, із зовнішністю, що дещо не вписувалася в канони єврейськості: світло-каштанове хвилясте волосся й великі сині очі, які випромінювали стільки усміху, що не можна було залишатися серйозним.

Мала кинулася на шию бабусі:

— Бабусю, а ми з мамою вже прийняли мікву! А ти?

— А для твоєї бабусі наша міква вже маленька, мені треба ве-е-елику, — жартує бабуся.

— Я виросту й побудую тобі цілий басейн! — пообіцяла Мірочка. — Де моя каша?

— Ось, ось, радість моя, — з невимовним бажанням догодити улюбленій онуці Циля підсовує тарілку з манною кашею.

— У нас що, гроші закінчились? — хитрувато скошує сині оченята Міра.

— Боронь Боже, що ти, Мірочко! — удавано жахається бабуся.

— А чому каші так мало?..

— Мірочко, треба менше їсти…

— З якого дива? — обурилася Міра.

— От будемо минатися ти і я — та й у дверях застрягнемо, що тоді?

— І ото є та дурниця, через яку я маю їсти менше каші?! Та ми відчинимо другу половинку дверей… Бачиш, бабусю, як це просто! — захищала свій апетит Міра.

— Шалом, мамо. — У кухню зазирнула невістка Цилі — тендітна Естер, яка ідеально припасувалася до сімейства Зільберманів, мов смачна випічка до запашної кави.

Спочатку її уподобала Циля — за те, що вона та її сім’я відповідали всім канонам добропорядності, бо найвище призначення жінки на цьому світі — не лише народити, а й виховати продовження роду, дати розуміння десяти Заповідей Божих, увести в складний світ трьохсот шістдесяти п’яти заборон і двохсот сорока восьми рекомендованих приписів іудаїзму. Мати ставала тією посудиною, яка трепетно зберігала заповіді народу й наповнювала їхньою мудрістю нові паростки поколінь. Навіть якщо сім’я була змішана, національність дитини визначали виключно по матері: мати визнавалася більш важливою й відповідальною людиною у формуванні дитини; і навіть назва мови ідиш «маме-лаш» перекладається як «мамина мова»… Тому лагідна, але наполеглива за характером Естер була в розумінні Цилі ідеальною кандидаткою в дружини для єдиного сина Аарона, який слухняно виконав пораду мами, і тепер Циля, як кожна жінка, тішилася згоді в сімействі й найкращим у світі онукам… Чи кохала Естер Аарона? На це запитання вона сама би довго думала, а відповідь би не складалася з одного щирого й простого «так»: цей шлюб був потрібен їм обом як, насамперед, гідне продовження роду. Батьки сказали — діти зробили… Тож що воно, ота любов, ніхто особливо не парився… Живи просто: молись, рости дітей, примножуй добробут…

Естер лагідно посміхнулася двом дуже подібним коханим людям, хоча посміхалася вона завжди, навіть тоді, коли щось боліло, — цей рідкісний дар робив її унікальною для співжиття, бо всі люди, свідомо чи несвідомо, роздратовані чи неврівноважені, самі тягнуться до тих, хто усміхнений, задоволений і не жаліється. Естер не жалілася ніколи, і нікому на думку не спадало спитати, чи вона чимось не задоволена, чи щось не так… У Естер завжди було ВСЕ ТАК. Хоча… у неї, дійсно, усе було добре. Живучи до заміжжя в біднішому єврейському кварталі, Естер бачила і страждання хворих людей, які не могли оплатити лікування, презирство й нерозуміння з боку інших, корінних мешканців, відчувала страх після побитих каменями шибок… Естер навчили не цуратися ніякої чорної роботи: «Добре все вміти… Хто зна, дитино, де твоє буде», — примовляла мати, і дівчина до заміжжя відпрацювала справжньою єврейською Попелюшкою…

Вдалий шлюб повернув до неї життя кращою своєю стороною, тож чого вона вже точно не хотіла, то це повернення в минулі молоді роки. Тепер вона мала все те, чого не було замолоду: вчасне лікування, відповідних сусідів, багатий гардероб, коштовності до нього — до кольору, до вибору, а найголовніше — чудову сім’ю. Жінка добре плела і спицями, і гачком, і сімейство було зігріте не лише її добрим словом і ласкою, а й розкішними плетеними светрами.

Сьогодні на Естер лежали обов’язки прибирання великого помешкання й готування їжі, і розпочала вона з приготування хали — ритуального хліба, без якого Шаббат — як небо без місяця. Естер вправно зачинила опару, накрила серветкою й поспішила на прибирання кімнат. На допомогу Естер у п’ятницю під обід зазвичай приходила служниця — полька