Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

що суне на нього, і ніколи нікого не засуджує. Але це не означає, що він (як це роблять люди просвітлені) прозирає Задум і хоче бути його інструментом. Він просто живе. І тільки потрапивши в авіакатастрофу, він знаходить свою мету - повідати людям таємницю часу й навчити їх не боятися смерті. Про все це Біллі Піліґрім дізнався на планеті Тральфамадор (туди його завезли космічні прибульці на одній зі своїх літаючих тарілок). Але хоч як Біллі не старається, земляни не хочуть сприймати це знання. Люди й надалі дивляться на світ крізь вузеньке вічко своєї індивідуальної труби, вони відрізані від інших, від себе й, зрештою, від світу. Мабуть, тому земляни так радо вбивають одне одного. І Біллі знає, що безглуздо питати: чому? Як йому пояснили на Тральфамадорі, все відбувається так, як і мусить відбуватися. Адже кожна конкретна мить побудована саме так. Тому так було, є і буде.

Але песимізм, яким просякнута вся творчість Курт Воннеґута, аж ніяк не робить його співцем суму й розпачу. Як і кожен справжній творець, він з нічого будує реальність, яка не лише відтворює «цей» світ, з усіма його жахами й спалахами краси, а й уже самою своєю бездоганністю доводить, що навіть цей розторганий, жорстокий, безумний час, у який нас закинуто, несе на собі печатку гармонії і відблиск Благодаті. Головне знаряддя Курт Воннеґута - п'янкі переходи з трагічного в комічне - є не лише його реакцією на події XX сторіччя («сміх крізь сльози» як єдиний захист від божевілля), але і понтанним вихлюпом захвату від життя, в якому добро, зло, благословення й прокляття є, по суті, різними боками однієї монети (щоправда, не тут, а в четвертому вимірі).

Інший секрет Курт Воннеґута - це присутність кількох перспектив і повна відсутність статики та дидактичності, навіть тоді, коли він, немов Деміург, «вставляє» себе у власний твір. Зробивши це, він зразу ж із Господаря Всесвіту перетворюється на гумористичного персонажа і зводить нанівець будь-які претензії автора на всевладність та непогрішність.

Але попри цю грайливість (а точніше, завдяки їй), Воннеґут примудряється порушити багато базових питань і розповісти нам про світ, про людську природу і, зокрема, про Америку. Й це ставить «Бойню номер п'ять» в один ряд із «Мобі Діком» Г. Мелвілла, «Пригодами Гекльбері Фіна» Марка Твена та «Дорогою» К. Маккарті.

Стиль і форма роману - постійні стрибки в часі і просторі, нездатність надовго зосередитися на чомусь, вибухова суміш «високого» й «низького», різкі переходи з мажору в мінор - ідеально передають стан сучасного світу. «Бойня» також нагадує фреску або симфонію (авторові є де «розправити крила») і водночас поему, в якій збалансовані кожен звук і кожна пауза.

Описуючи літературу планети Тральфамадор, Воннеґут, мабуть, натякнув нам на своє творче кредо. Як пояснили Біллі Піліґрімові, тральфамадорські читачі сприймають як життєві ситуації, так і сцени зі своїх романів водночас, а не в якійсь певній послідовності. І між такими «повідомленнями» не існує якогось особливого зв'язку, окрім того факту, що автор ретельно їх підібрав. Бо його мета - створити таку комбінацію, щоб читач, зиркнувши на неї і охопивши її своїм поглядом, побачив суцільну картину життя, яке є прекрасним і несподіваним, і наповненим глибоким змістом. У такому творі немає ні початку, ні середини, ні кінця, ні інтриги, ні моралі, ні причини, ні наслідку. Й тральфамадорці найбільше цінують у своїх книжках «глибину багатьох чудових митей, побачених і зафіксованих єдиним поглядом».

Композиція «Бойні» також є порушенням багатьох правил творчого гладкописання. Тут немає «логічного розвитку образу», реальні люди перемішані з вигаданими персонажами, а наукова фантастика - з глибоко «реалістичною прозою» та документами історії. А головне, тут немає інтриги, котра, як нас вчили, є двигуном будь-якого вдалого сюжету. Читач мало не на самому початку дізнається не тільки про що ця книжка, що саме хотів сказати автор або чим усе закінчиться. Автор не приховує від читача однієї з найсокровенніших таємниць буття - того, як загине Всесвіт. І (о диво!) позбувшись цього риштування, його розповідь ніби здіймається в повітря, і читач опиняється над територією країни, яка межує з четвертим виміром. Це дозволяє оповідачеві, не сповзаючи в пафос чи любомудріє, порушувати базові, кінцеві питання.

Як людина мудра й досвідчена він знає, що всі наші «чому?», «як же так?!» або «коли ж, нарешті..?» не розв'язують у площині, яка відкрита нашим чуттям. Як гуманіст, антрополог і атеїст Курт Воннеґут, здавалося, мусив спиратися на теорію еволюції. Дарвінізм як найпопулярніша альтернатива християнству відкидає метафізику, а соціальний дарвінізм виводить причину людської агресії з нашої біологічної запрограмованості. Втім, наука (й зокрема - еволюціонізм) не є для Воннеґута джерелом істини. «З усіх землян, - пише він, - найбільший інтерес у тральфамадорців викликає Чарльз Дарвін, який учив, що ті, що вже померли, мусили померти. От чому трупи - це шлях до покращення. Отаке».

Попри своє скептичне ставлення до всякої організованої релігії (в романі він, наприклад, висміює саму ідею Тижня національної молитви, який оголосив президент США, або називає християн найкровожернішими з усіх землян), Воннеґут постійно оперує богословськими категоріями. З трьох основних постулатів монотеїзму, які сформулював Е. Кант (буття Бога, безсмертя душі, свобода волі), його особливо займає останній з них.

У відповідь на запитання Біллі Піліґріма щодо того, чи визнають на Тральфамадорі концепцію свободи волі, один із мешканців далекої планети відповів: «Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, то я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під “свободою волі”. Я особисто побував на тридцяти одній із планет Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі».

Іншими словами: після того, що людство зазнало у XX сторіччі, не може бути й мови про такі речі, як вільний вибір чи цінність кожного людського життя, чи героїчні діяння.

І все ж... Воннеґут як мислитель і як людина, котра походить з культури, метатекстом якої є християнство, не може оминути теми Ісуса Христа. Епіграф до «Бойні» взято з польської різдвяної колядки, пізніше Ісус Христос з'являється у вигляді хлопчика, який допомагає своєму батькові-теслі, потім в одному з романів Кровера Тріске якийсь прибулець із космосу проводить ґрунтовне дослідження християнства, щоб хоч трохи розібратися з тим, чому християнам так легко бути жорстокими. «І він доходить висновку, що бодай частково проблема пояснюється тим, що всі події,