Читати книгу - "Сторожова застава"

— Чули все? — гримнув він. — Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!

Дружинники кинулися по шоломи та панцирі. Затрималося лише кількаро сивовусих римівців. Вони все ще стояли на тому, що під час небезпеки треба передовсім захищати своїх рідних і свої будівлі, а не кидатися стрімголов, як оце зараз Муровець, невідомо куди і навіщо. Проте важкий погляд велета ковзнув по них і старих вояків наче вітром здмухнуло.

І все ж довелося трохи затриматись, бо напризволяще залишати Римів теж не годилося. Тому Муровець звелів наймолодшим хлопчакам проїхатися містечком і підняти на ноги всіх, хто міг тримати зброю, а спостережникам зі сторожової вежі — подвоїти пильність і коли що — бити в усі била так, щоб і в Переяславі почули.

Наостанок Муровець спинив погляд на невеличкому гурті чотирнадцяти-п'ятнадцятилітніх парубчаків, що притьмом примчали за дорослими дружинниками. В Римові їх називали молодшою дружиною Поповича, бо ж ніхто з дорослих не вовтузився з ними стільки, як він.

Хлопці вже вміли бігати не згірш за своїх батьків та старших братів, і стріляли не гірше, й на шаблях непогано билися. От тільки ще коней не мали та й мірятися силою з дорослими ратниками було їм ще ранувато.

— А ви чого тут?! — поцікавився Ілля. — Що, теж чубитися з полинцем кортить?

Парубчаки закивали головами.

— Ану, киш з дороги! — гримнув на них Муровець. Втім прикусив губу і вже спокійніше додав: — Ви от що... Сідайте на коней і вдавайте, ніби ви вже дорослі. Нехай ті, хто піддивляється здалеку, подумають, що ніхто нікуди не виїздив. Зрозуміло? А старшим над вами буде...

Муровець на мить затнувся. Поруч з дідом височів Олешко. І, мабуть, варто було б саме його залишити з парубчаками. Проте зазвичай шибеникуваті очі Поповича дивилися на Муровця так благально, що серце велета не витримало.

— Старшим над вами буде дід Овсій, — прогримів Муровець. — Слухайтесь його, як мене. Бо коли що...

Що буде, він не доказав, але й без слів усі знали, що Муровець міг пробачити будь що, окрім боягузства та непослуху.

— Тож глядіть мені... — про всяк випадок ще раз попередив Муровець.

— Та їдь уже, їдь, — втрутився дід Овсій. — Нічого зайве лякати хлопців. Я сам за всім простежу.

В тому, що дід таки простежить, сумніву не було. Жодне сторожове містечко над Сулою не мало такого зіркого і в'їдливого діда.

А що буде потому, як дід щось запримітить, теж неважко було здогадатись. За його наказом старші хлопчаки та дівчата злетять на коней і почнуть гасати туди-сюди, щоб у ворожого спостережника склалося враження, що римівці запримітили орду і спішно готуються до оборони.

Якщо ж орда таки вирішить напасти, то найменші діти разом з старими жінками кинуться до човнів і розчиняться в присульських болотах, а парубчаки з дідами стануть з луками за огорожею. А римівська огорожа така, що за нею й один утримається супроти десятка нападників.

Муровець кивнув головою.

— Гаразд, — сказав він дідові і обернувся до Поповича. — Ти чого це стоїш як засватаний? Чи, може, тобі особливе запрошення потрібне?

Олешка мов язиком злизало. За мить він уже жваво бубонів до свого коня, загнуздуючи його.

Під стінами Воїня

Півтори сотні вершників пролетіли римівськими вулицями так швидко, що дворові пси здійняли ґвалт уже тоді, коли тупіт розтанув у лісі.

Нетерплячий Олешко Попович спочатку вихопився далеко вперед, проте невдовзі Ілля Муровець наздогнав його.

— Пожалій хоча б свого коня, — невдоволено прогримкотів він. — Ти ж з нього, вважай, три ночі не злазив.

— Нічого, нам з ним не первина, — безтурботно відгукнувся Олешко і поплескав коня по крутій шиї. — Правда ж, Орлику?

Орлик у відповідь дзвінко заіржав і знову вихопився наперед. Проте важкий Гнідко Муровця, що радше нагадував старого тура, знову повільно, але впевнено очолив перегони.

Біля першого лісового закруту на них чекало зо два десятки вершників з Вишнівки — невеличкого селища, зачаєного серед майже неприступних боліт.

— Що, вдома не сидиться? — насмішкувато вигукнув Попович. — Чи комарі вигнали?

— Та з комарами ми якось дали б раду, — негайно відгукнувся старший над вишнівцями, опецькуватий Козьма Боровик. — Але ж сам відаєш, що наш князь загадав при небезпеці не відсиджуватися за тином, а йти на поміч сусідові.

Козьма був любитель побалакати, тож Муровець лише кивнув йому і погнав Гнідка далі.

Коли до Воїня лишалось, може, одне поприще, вони наздогнали ватагу лящівців.

— О, — зрадів старший над ними, кремезний, зарослий по самі вуха Михтодь Хижий. — Тепер ми точно відтягнемо на себе добрячу половину половців. І воїньці зможуть протриматися до підходу князя Мономаха.

— Протриматися, кажеш, — Муровець невдоволено поворушив вусом. — А що, коли за цей час інша орда налетить на мій Римів чи твою Лящівку?

Хижий важко зітхнув.

— Та в мене самого душа не на місці, — признався він. — Але що ми можемо вдіяти?

— Гадаю, щось таки та зможемо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Пропоную таке. Ти з михайлівцями їдь на поміч воїньцям...

— Е, — засумнівався Хижий. — Мої вже вивідали, що за закрутом на Воїнь зачаївся великий половецький гурт. Мабуть, чекає на нас.

— Тим краще. Значить, ти їдеш ніби на поміч Воїню, а перед тим закрутом зупинишся, начебто щось запідозрив і пошлеш уперед чоловік з десять на розвідку. А сам з рештою зійдеш з дороги і вдариш на тих полинців зі спини. А як боїшся, то не сходь з дороги і вдавай, ніби чекаєш на мене.

— Я — боюся? — побуряковів Хижий. — Ти ще мене погано знаєш!

— От і добре, — кивнув головою Муровець. — Матиму змогу дізнатися краще.

І він перший звернув на ледь помітну лісову дорогу, що в'юнилася нагору, в обхід Воїня. За ним цугом подалася решта римівців.

Їхалося легко. Уночі випав гарний дощ, тож пісок був щільний і твердий. На ньому навіть поступу важкого Гнідка не було чутно.

За якесь поприще ліс порідшав і до римівців долинув невиразний гул. З кожною хвилиною він наростав.

Спинилися край узлісся, порослого бересклетом. Муровець зіскочив з коня і напригинці рушив до краю стрімчака.

Перед ним відкрився