Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Як думаєш, він нам ще зателефонує? — тихо запитала вона.

— Так, звичайно. Це ж Денні.

— Розумієш, мені здається, що на цей дзвінок він витратив усю свою мужність. Мабуть, більше він не наважиться.

— Мужність! Яка ще мужність? Ми його батьки, Еббі! Людям не потрібно набиратися мужності, щоб зателефонувати батькам!

— Потрібно. Це все через тебе, — відрізала Еббі.

— Сміх та й годі. Я ніколи на нього і руки не підняв.

— Звісно, ні, але ти завжди засуджував його, дорікав. Із дівчатами ти завжди поводився м’яко, Стім теж для тебе «своя людина». А Денні!.. З Денні все набагато складніше. Іноді мені здається, що ти його недолюблюєш.

— Еббі, годі, заспокойся, ти сама знаєш, що все це лише твої вигадки.

— Так, він твій син, але іноді я бачу, як ти дивишся на нього, неначе оцінюючи: «Що це за людина?» — і я можу відразу без вагань сказати, що Денні нерідко помічав цей погляд.

— Гм, добре, якщо ти так вважаєш, — сказав Ред, — тоді скажи мені, чому він намагався уникати у своєму житті саме тебе?

— Що ти верзеш?

— Згадай, ще коли він був малим, у 5–6 років, він не дозволяв тобі заходити до своєї кімнати. Пам’ятаєш: він сам міняв свою постіль, щоб не пускати тебе! Майже ніколи не запрошував додому друзів, більше того, ми навіть не знали їхніх імен. Він ніколи не розповідав тобі про справи у школі. У нього на лобі неначе плакат висів: «Геть із мого життя, мамо!», «Не дихай мені у спину, не лізь у моє життя, не надокучай мені».

Ред говорив це все без зайвих емоцій, просто констатуючи факти.

— Його дитяча книжка, яку він ненавидів настільки, що розірвав на шматки, пригадуєш? Вона про кроленя, яке дуже хотіло перетворитися на рибку або хмаринку, щоб утекти, а мама кроленяти щоразу повторювала, що вона теж зміниться і буде всюди слідувати за дитинчам. Так от, Денні не лише розірвав книгу на шматки, а й не пошкодував часу, щоб порвати кожну сторінку окремо. — Це жодним чином мене не стосується… — почала Еббі.

— Тобі справді цікаво, чому він виявився геєм? — перебив її Ред. — Це не означає, що я справді вважаю його геєм. Але навіть якщо це правда, і він вирішив сказати нам про це, добре подумай: чому? А я відповім, чому: через матір. Завжди все пов’язано з надокучливою матір’ю.

— Ах! — вирвалося в Еббі. — усе, що ти зараз кинув мені в обличчя, це… Просто обурливо, нечемно з твого боку і взагалі неправда! Я навіть відповідати на такі закиди не буду.

— Та я вже помітив, що ти завжди багато говориш, коли намагаєшся себе виправдати.

— Добре, якщо ти вже зачепив цю тему, згадаймо і про твою так звану темну сторону. Про батька, який намагається виховати сина під себе і постійно наголошує, що необхідно себе проявити, бути хоробрим, не скиглити через дрібниці, залізти на дах, забити пару-трійку цвяхів.

— Цвяхи не потрібно забивати у дах, Еббі!

— Згадав? — запитала вона.

— Усе правда, я добре пам’ятаю. Я найгірший у світі батько. Крапка.

На якусь мить обоє замовкли. Єдине, що було чутно у цей момент, ― це шум машин, що проїжджали повз, лишаючи за собою невелику смугу світла.

— Я не казала, що ти найгірший у світі батько, — порушила тишу Еббі.

— Так… — сказав Ред.

Знову тиша.

— Послухай, — знову заговорила Еббі, — можна набрати щось на телефоні, щоб зателефонувати за останнім номером?

— Звичайно: «зірочка» 69, — миттю відповів чоловік, та вже за кілька секунд схаменувся: «Ти, звісно, цього не робитимеш».

— Чому ні?

— Бо це Денні поклав слухавку.

— Через те, що ти його образив, — не задумуючись відказала Еббі.

— Навіть якщо мої слова пролунали настільки образливо, він поклав би слухавку за якийсь час, але він відключився занадто швидко, наче лише цього і чекав. Та він практично потирав руки, повідомляючи мені свою важливу новину. Він просто випалив: «Я хочу тобі дещо повідомити», — сказав Ред.

— Але ж ти говорив «мені треба тобі дещо повідомити», — зауважила Еббі.

— Якось так, — відповів Ред.

— І? Як було насправді?

— Невже це має значення, Еббі?

— Звичайно, Реде.

Він на хвилину задумався, промовляючи до себе з різною інтонацією: «Мені треба тобі дещо повідомити», «Тату, я хочу тобі сказати».

— Еббі, вибач, але я вже не пам’ятаю.

— У такому разі, будь ласка, натисни «зірочку» 69.

— Чесно кажучи, я не розумію його мотивів. Він же знає, що я не противник секс-меншин. У мене на роботі маляр гей, і що з того? Денні це відомо. Чому він подумав, що зачепить мене цим? Звісно, я не те щоб у захваті, але тим не менше. Еббі, чуєш, ти завжди хотіла, щоб у твого сина було легке життя. Але у такий спосіб…

— Із мене досить. Швидко дай сюди телефон, — сказала Еббі.

У цей момент телефон неочікувано задзвонив.

Еббі миттю перекинула своє важке тіло через чоловіка, однак Ред схопив слухавку першим. У секундній штовханині впевнену перемогу здобула Еббі, і слухавка перейшла до неї.

— Денні, — з надією промовила вона. Через мить: — А, так, Дженні, привіт, люба.

Ред спокійно відкинувся назад.

— Ні, що ти, ми не спали, — продовжувала Еббі. — Звичайно, люба. Щось сталося?

На іншому кінці дроту їхня донька пояснювала причину дзвінка.

— Так, добре, не хвилюйся. Усе гаразд, побачимося завтра о восьмій. Бувай.

Еббі не задумуючись передала слухавку чоловіку, і той поклав її на місце.

— Дженні хоче завтра взяти нашу машину, — переказала Еббі і повільно відкотилася на свою сторону ліжка. А потім пошепки запитала: — Здається, «зірочка» 69 тепер уже не спрацює, так?

— Так, люба. Усе буде добре, ось побачиш!

— Реде, — насилу вимовила Еббі зі сльозами на очах. — Він нам не залишив вибору, мабуть, ми ніколи більше його не почуємо.

— Люба, будь ласка, не плач, усе буде добре. Обіцяю, він незабаром нам зателефонує.

Ред обійняв дружину та поклав її голову собі на плече, щоб заспокоїти.

Притиснувшись одне до одного, вони лежали так деякий час, поки Еббі не втихомирилася, а її дихання не стало рівним. Ред, одначе, продовжував вдивлятися у темряву. Він тихенько промовляв собі кожну фразу. «…Мені потрібно тобі дещо сказати», «Я хотів би дещо тобі сказати», «Тату, я хочу…», «Тату я повинен тобі сказати». Ред крутився на подушці і знову повторював: «…сказати тобі дещо: я гей», «…сказати тобі дещо: я думаю, що я гей», «думаю, що я гей», «думаю, я, можливо, гей», «я гей».

Зрештою, виснажений власними думками, Ред заснув.

Звісно, Денні зателефонував. Сім’я Вітшенків не була мелодраматичною. Навіть Денні не