Читати книгу - "Італійські черевики"

Моє життя повинно було йти за складеним планом.

Уже дуже рано я вирішив стати лікарем. Це сталося того дня, коли мені виповнювалось п’ятнадцять і, на моє велике здивування, батько запросив мене до ресторану. Він сам працював офіціантом, але, вперто обстоюючи власну гідність, працював лише вдень і ніколи ввечері. Якщо його змушували працювати ввечері, він звільнявся. Я досі пам’ятаю стурбований плач матері, коли він, повернувшись додому, знову ж повідомляв, що йде з роботи. А тут йому раптом закортіло запросити мене до ресторану. Я чув, як батьки сперечались, чи можна мені йти. Все закінчилось тим, що мама замкнулась у спальні. Вона завжди так чинила, коли щось суперечило її волі. В особливо скрутні періоди вона проводила майже весь час у своїй кімнаті. Там завжди пахло лавандою й слізьми. Я спав на кухонному тапчані, а батько стогнучи розкладав на підлозі матрац.

На своєму віку я надивився на заплаканих людей. Роками, коли я працював лікарем, довелося стикатися з людьми при смерті, а також близькими та родичами безнадійно недужих. Проте їхні сльози ніколи не пахли так, як мамині. По дорозі тато пояснював мені, що мама надто вразлива. А я досі не можу згадати, що ж я тоді відповів. Справді, що ж я міг тоді сказати? Перші мої спогади — це невпинні мамині плачі через безгрошів’я і злидні, що не полишали нас. Тато поводився так, ніби не бачив маминих сліз. Якщо в неї був гарний настрій, коли вона зустрічала його з роботи, все було в порядку. Все було добре навіть тоді, коли вона лежала в ліжку, сповита запахом лаванди. Батько коротав вечори, впорядковуючи свою чималу колекцію олов’яних солдатиків та розкладаючи їх згідно з історичними битвами. Перед тим, як я засинав, він, бувало, сідав на краю ліжка, гладив мене по чолі й шкодував, що через мамину вразливість вони не можуть подарувати мені братика чи сестричку.

Я виростав на нічийній землі, серед сліз і олов’яних солдатиків. А мій батько вперто стверджував, що спільна риса офіціанта й оперного співака — те, що їм обом потрібне добре взуття для того, щоб виконувати свою роботу.

Сталось так, як він постановив. Ми пішли в ресторан. До нас підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення. Батько, як справжній знавець своєї справи, засипав його детальними запитаннями про телячий стейк, який врешті-решт замовив. Я вирішив узяти оселедця. Провівши не одне літо на острові, я полюбив рибу. Офіціант відійшов. Тоді я вперше випив келих вина. Я відразу ж сп’янів. Поївши, батько усміхнено подивився на мене і запитав, що б я хотів робити в майбутньому. Я не знав. Батько оплачував моє навчання в училищі. Похмурий навчальний заклад із утомленими вчителями та коридорами, в яких пахло вовною, не залишав мені простору для власних роздумів над майбутнім. Тут треба було вижити вже завтра, не впійматись із невиконаним домашнім завданням і не дістати зауваження. А завтрашній день теж не гаявся — годі було думати про якусь перспективу після закінчення семестру. Я й досі не пригадую, щоб хоч раз говорив зі своїми друзями про майбутнє.

— Тобі п’ятнадцять років, — сказав батько. — Пора задуматись над тим, що ти робитимеш далі. Не хочеш податись у ресторанну галузь? Може, поїдеш мити посуд до Америки після школи? Добре подумай. Не забувай про добрі черевики.

— Я не хочу бути офіціантом.

Я відповів дуже впевнено. Мені важко було визначити, що відчув батько — розчарування чи полегшення. Він пригубив вина, провів указівним пальцем по носі і запитав, чи я справді ще не замислювався над майбутнім.

— Ні.

— Якісь думки вже мусили проскакувати в твоїй голові. Що тобі подобається найбільше?

— Музика.

— Оце так новина. Ти вмієш співати?

— Ні, не вмію.

— Чи ти без мого відома навчився на чомусь грати?

— Ні.

— Чому ж тобі найбільше подобається музика?

— Викладачеві музики Рамбергу до мене байдуже.

— Що ти маєш на увазі?

— Він звертає увагу тільки на тих, хто вміє співати. Всіх інших він просто не помічає.

— Ага, тобто тобі найбільше подобається предмет, на який ти навіть не з’являєшся?

— Ще хімія подобається.

Батько явно був здивований. Ще мить він, здавалось, видобував із голови давні спогади своїх бідних шкільних років, намагаючися згадати, чи існував тоді такий предмет, як хімія, взагалі. Я не зводив з нього погляду. Він мінявся перед моїми очима. Давніше в ньому нічого не мінялось, крім одягу, взуття і кольору волосся, що дедалі більше сивіло. А тепер відбувалося щось несподіване. Здавалось, ніби він раптом став зовсім безпомічним і вперше мені відкрився. Навіть попри те, що він не раз сидів на краю мого ліжка чи плавав зі мною в затоці, між нами завжди була велика дистанція. А зараз, безпорадний, він наблизився до мене. Я був сильніший за людину, що сиділа навпроти за білим столом у ресторані, де капела вигравала музику, яку ніхто не слухав, цигарковий дим змішувався з різким запахом парфумів, а його келих вина все порожнів.

Саме тоді в мене визріла відповідь. Я раптом визначив своє майбутнє або ж сам створив його в ту ж мить. Батько дивився на мене своїми сіро-синіми очима. Він, здавалося, вже отямився від хвилинної безпорадності. Але я побачив її і вже ніколи цього не забуду.

— Кажеш, тобі цікава хімія? Чому?

— Тому що я буду лікарем, а їм треба розумітись на речовинах. Я хочу оперувати.

Він подивився на мене з відразою.

— Ти хочеш порпатись у людських тілах?

— Так.

— Як же ти станеш лікарем, закінчивши лише училище?

— Я хочу здобути вищу освіту.

— Щоб копирсатися в людських тельбухах?

— Я хочу бути хірургом.

У ту хвилину виник мій життєвий план. Я ніколи раніше не задумувався над тим, щоб стати лікарем. Я не втрачав свідомості від вигляду крові чи уколу, але я ніколи не уявляв собі життя в лікарняних коридорах чи операційних залах. Коли ми того квітневого вечора повертались додому — мій батько трохи напідпитку, і я — захмелілий підліток, — я усвідомив, що не тільки відповів на запитання батька, а дав обіцянку самому собі.

Я мав стати лікарем. Я мав присвятити