Читати книгу - "Іди, вартового постав"

Джін-Луїза попросила провідника, щоб він не забув попередити, коли їй сходити, але, оскільки він був людина літня, вона знала наперед, як він пожартує: промчить Мейкомську вузлову як ошпарений і зупинить потяг за чверть милі після маленької станції, а потім попрощається з нею і скаже: перепрошую, я мало не забув. Потяги змінювалися, а от провідники — ні. Жартувати про полустанки з молодими леді було фірмовим знаком професії, і Атикус, який міг передбачити дії кожного провідника від Нового Орлеана до Цинциннаті, чекатиме за п’ять кроків од місця її висадки.

Домівка — це округ Мейком, результат передвиборчих маніпуляцій, пустка сімдесят миль завдовжки і тридцять миль завширшки, поплямована крихітними поселеннями, найбільшим з яких є центральне місто Мейком. Порівняно нещодавно у своїй історії Мейком був настільки відрізаний від решти країни, що дехто з його мешканців, не знаючи про політичні пристрасті Півдня, і далі голосував за республіканців. Туди не ходив жоден потяг: Мейкомська вузлова — назва, продиктована суто чемністю, бо насправді станція розташована в окрузі Ебот, на відстані у двадцять миль. Автобусне сполучення було безсистемне і, складалося враження, нікуди не вело, проте федеральний уряд змусив прокласти одне чи два шосе через болота, щоб громадяни отримали право на вільний виїзд. Утім, мало хто цим користувався, та й навіщо? Якщо потреби у вас помірковані, вам і так усього вистачає.

Округ і місто були названі на честь полковника Мейсона Мейкома — людини, чия недоречна самовпевненість і зарозуміла впертість спричинили безлад і плутанину серед його соратників у війнах з індіанцями племені струмка[3]. Територія, на якій він діяв, мала невеличкі пагорби на півночі й рівнини на півдні, на краю прибережної долини. Полковник Мейком, упевнений, що індіанці завжди уникають битв на рівнинах, сновигав у їхніх пошуках по північних теренах. Коли його генерал з’ясував, що Мейком крутиться по горах, тоді як плем’я струмка засіло по всіх соснових хащах на півдні, він відіслав союзного індіанського гінця до Мейкома з посланням: «Рушайте на південь, хай вам грець!» Мейком не сумнівався, що то була змова струмків загнати його в пастку (хіба не очолював їх синьоокий, рудочубий диявол?); він узяв під варту гінця і рушив ще далі на північ, аж поки його військо остаточно й безпорадно не заблукало у прадавніх лісах, де й просиділо всю війну в неабиякому збентеженні.

Спливло чимало років, доки полковник Мейком переконався, що послання було все ж таки правдиве, і тоді він розпочав цілеспрямований марш на південь, але дорогою його військо зустріло переселенців у глибинну частину краю, які розповіли, що війнам з індіанцями майже прийшов кінець. Військові та переселенці зблизилися достатньо, щоб стати предками Джін-Луїзи Фінч, а полковник Мейком поспішив до місця, що стало згодом Мобілем, аби упевнитися, що його звитяги отримають належне визнання.

Версія, зареєстрована в історичних джерелах, не збігається з істиною, проте це справжні факти, бо вони передавалися слово у слово з вуст до вуст роками, і кожен мейкомець їх знає.

— ...візьму ваші валізи, міс,— сказав провідник. Джін-Луїза пішла за ним з вагона-ресторану до свого купе. Витягла з гаманця два долари: один — традиційні чайові, другий — за порятунок минулої ночі. Потяг, саме собою, проскочив як ошпарений повз її станцію і зупинився за півсотні ярдів од неї. Показався провідник і, вишкіривши зуби, сказав: вибачте, мало не забув. Джін-Луїза посміхнулася у відповідь і з нетерпінням почала чекати на носія, який мусив опустити жовті сходинки. Він допоміг їй зійти, вона і йому дала дві банкноти. Батька видно не було.

Вона глянула у бік вокзалу і побачила на маленькій платформі високого чоловіка. Той стрибнув з платформи і побіг їй назустріч. Потім схопив її у ведмежі обійми, відсторонив, поцілував у губи спершу міцно, а тоді ніжно.

— Не тут, Генку,— прошепотіла вона, дуже задоволена.

— Мовчи, дівчино,— відповів він, повернувши до себе її обличчя,— Я цілуватиму тебе і на сходах суду, якщо схочу.

Володарем прав на поцілунки з нею на сходах суду був Генрі Клінтон, її давній друг, приятель її брата, і якщо він і далі цілуватиме її отак, то і майбутній її чоловік. Любися з ким хочеш, але одружуйся тільки з рівними собі — цей припис для неї був на рівні інстинкту. Генрі Клінтон був рівнею Джін-Луїзі, тож цей припис не вважався їй аж надто суворим.

Вони підійшли під руку до колії забрати її валізу.

— Як там Атикус? — спитала вона.

— Сьогодні в нього прихопило руки й плечі.

— І він не може сидіти за кермом, так?

Генрі напівзігнув пальці правої руки і сказав:

— Це найбільше, що йому вдається. Коли у нього такі напади, міс Александрі доводиться зав’язувати йому шнурки і застібати ґудзики. Він і леза до гоління не здатен утримати.

Джін-Луїза похитала головою. Вона вже була достатньо доросла, щоб не скаржитися на несправедливість долі, але недостатньо доросла, щоб змиритися з каліцтвом батька без бою.

— Невже нічого не можна вдіяти?

— Ти же знаєш, що нічого,— сказав Генрі.— Він приймає по сімдесят гранів аспірину на день — і все.

Генрі підняв важку валізу, і вони попрямували до машини. Джін-Луїзі подумалося: а як поводитиметься вона сама, коли прийде її час терпіти біль день у день? Навряд чи як Атикус: якщо вона у нього питала, як він почувається, він відповідав правду, але сам ніколи не скаржився; характер у нього не змінився, тож аби дізнатися, як йому ведеться, треба було розпитувати. Генрі дізнався про його хворобу цілком випадково. Якось, коли вони зайшли до судового архіву в пошуках права власності на одну земельну ділянку, Атикус витягнув товстелезну іпотечну книгу, пополотнів і впустив її.

«Що трапилося?» — спитав Генрі. «Ревматоїдний артрит. Можеш її підняти?» — відповів Атикус. Генрі спитав, як довго він хворіє, Атикус сказав — півроку. А Джін-Луїза знає? Ні. Тоді краще їй повідомити. «Якщо ти їй скажеш, вона приїде сюди і спробує зі мною панькатися. Єдиний вихід — просто не здаватися». Тема була закрита.

— Хочеш за кермо? — спитав Генрі.

— Не верзи дурниць.

Хоча Джін-Луїза була пристойним водієм, проте терпіти не могла мати справу з механізмами, трохи хитромудрішими за англійську булавку: складані садові стільці її неймовірно дратували, вона так і не навчилася їздити на велосипеді чи