Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Звісно. Але я забігла тільки на хвилинку. Ді, я пройшла нашим давнім шляхом — повз Джерело Дріад, Лісом Привидів, через ваш старий квітучий сад, і проминула Купіль Верболозу. Я навіть зупинилася, щоби поглянути на відображення верб у воді, як ми це робили в дитинстві. Тепер вони так виросли…

— Усе росте, — зітхнула Діана. — І малий Фред цьому доказ. Ми всі так змінилися… окрім тебе. Ти геть не змінюєшся, Енн. Як тобі вдається лишатися такою стрункою? А поглянь на мене!

— Справжня мати сімейства, — засміялася Енн. — Але тобі, Ді, поки що вдається уникати огрядності, звичної для середнього віку. Що ж до мене — скажімо, пані Доннел поділяє твою думку. Вона завважила на похороні, що я нітрохи не змінилася. Не те, що пані Ендрюс. Та вигукнула: «Господоньку, Енн, як ти постаріла!» Усе в очах — або у свідомості — того, хто дивиться на нас. Я почуваюся застарою, лише розглядаючи журнальні ілюстрації. Тамтешні герої й героїні почали здаватися мені надто юними. Та це пусте, Ді, завтра ми знову будемо п’ятнадцятилітніми дівчатами. Я прийшла саме для того, щоб сказати тобі це. Ми ціле пообіддя й вечір блукатимемо нашими давніми улюбленими місцями. Обійдемо їх усі — весняні поля і старі моховиті гаї, навідаємося до рідних закутків, і там, на дальніх пагорбах, знов відшукаємо колишню юність. Навесні можливо все, ти ж знаєш. Завтра ми будемо не статечними відповідальними матерями, а сміхотливими дівчатами — такими, якою пані Лінд потай досі вважає мене. Бігме, у тім, щоби бути весь час дорослими, немає ніякої радості.

— О, як це схоже на тебе! Я дуже хотіла би прогулятись, але…

— Ніяких «але»! Я знаю, що ти думаєш: «А хто ж розігріє хлопцям вечерю?»

— Не зовсім так. Енн-Корделія може розігріти вечерю незгірше за мене, хоча їй лише одинадцять, — відповіла Діана з гордістю. — І так чи так вона мусила б робити це завтра. Я збиралася піти на збори Спільноти милосердя. Але піду з тобою на прогулянку. Це буде здійсненням потаємної мрії. Знаєш, Енн, вечорами я часто сідаю при вікні й уявляю, що ми знову діти. Я візьму із собою вечерю для нас…

— І ми з’їмо її в саду Естер Грей. Надіюся, він іще існує?

— Мабуть, — невпевнено відказала Діана. — Я ні разу не була там, відколи вийшла заміж. Енн-Корделія багато гуляє околицями, та я велю їй не ходити задалеко. Вона любить блукати лісами… а якось я насварила її за те, що вона розмовляла сама із собою в саду, і донька відповіла, що розмовляла не із собою, а з духом квітів. Пам’ятаєш ляльковий сервіз у крихітні трояндочки, що ти надіслала їй на дев’ятиліття? Усі предмети цілісінькі — вона така дбайлива. Вона бавиться ним лише тоді, коли на чай приходять Три Зелених Чоловічки. Ніяк не допитаюся в неї, хто ж це такі. Мушу визнати, Енн, у дечому вона більше нагадує тебе, аніж мене.

— Певно, ім’я має все ж більше значення, ніж запевняв нас Шекспір.[2] Не свари Енн-Корделії за бурхливу уяву, Діано. Мені завжди так шкода дітей, що не проводять кількох років у країні мрій.

— У нашій школі тепер головує Олівія Слоун, — із сумнівом проказала Діана. — Вона бакалавр гуманітарних наук, а сюди влаштувалася, щоб жити разом з матір’ю. То вона каже, що дітей слід учити спиратися тільки на факти.

— Невже це від тебе, Діано Райт, я діждала підтримки таких «слоунуватих» тверджень?

— Ні… ні! Мені Олівія не подобається. У неї такі банькаті блакитні очі, як у всіх у їхній родині. І я зовсім не проти того, щоб Енн-Корделія фантазувала. У неї це дуже мило виходить… геть як у тебе колись. А «фактів» у житті їй не бракуватиме.

— Отже, ми домовилися. Приходь о другій у Зелені Дахи — вип’ємо смородинівки — Марілла досі часом її робить, попри несхвалення пастора й пані Лінд, — покуштуємо трішки, просто щоб запалити диявольський вогник у серці.

— А пам’ятаєш, як ти споїла мене смородинівкою? — засміялася Діана. Слово «диявольський» не викликало в неї заперечень, як це неодмінно сталося б, якби його вжив будь-хто, окрім Енн. Усі знали, що Енн не має на увазі нічого такого — просто вона так висловлюється.

— Завтра ми влаштуємо справжній день спогадів, Діано. А тепер не затримуватиму тебе — онде вже Фред із бричкою. На тобі така гарна сукня.

— Фред захотів, щоб я пошила нову сукню до цього весілля. Я запевняла, що ми не можемо цього собі дозволити, відколи щойно звели нову клуню, та він заявив, буцім не хоче, щоб серед усіх тих виряджених гостей його дружина була, мов біднячка, що навіть не мала, у чому прийти. Це так по-чоловічому, правда?

— Ти говориш, наче пані Еліот із Глена, — суворо відказала Енн. — Стережися! Невже ти хотіла б жити у світі зовсім без чоловіків?

— Це було б жахливо, — визнала Діана. — Так, Фреде, я йду! Зараз! Ну, то до завтра, Енн.

Дорогою додому Енн зупинилася побіля Джерела Дріад, свого старого любого струмка. Усі розсипи її дитячого сміху, що він був увібрав колись, відлунювали й нині в хлюпоті його вод. Її колишні мрії — вона мовби знову бачила їх у чистому потічку, — старі обіцянки й потаємні звіряння… струмок зберіг їх усі, вони нуртували в його плескоті, та не було кому наслухати, крім старезних мудрих ялин у Лісі Привидів, які так довго росли, убираючи в себе ці звуки.

2

— Гарний день — мовби зумисне для нас, — проказала Діана. — Шкода лише, що це ненадовго — завтра, очевидно, буде дощ.

— Пусте. Ми вп’ємося його красою сьогодні, навіть якщо завтра сонце зникне за хмарами. Ми тішитимемося дружбі сьогодні, навіть якщо завтра нам доведеться розлучитися. Поглянь на ті довгі гряди золотаво-зелених пагорбів, на ті туманно-блакитні долини. Вони наші, Діано… і якщо отой найдальший пагорб значиться в реєстрах як власність Ебнера Слоуна, мені байдуже. Нині він наш… і дме західний вітер, що завжди навіває мені відчуття пригоди, і в нас буде чудова прогулянка.

І прогулянка справді вдалася чудова. Енн і Діана знову відвідали всі милі старі місця: Стежину Закоханих, Ліс Привидів, Господу Бездіяльності, Долину Фіалок, Березовий Шлях та Кришталеве Озеро. Усюди були певні зміни. Молоді берізки в Господі Бездіяльності, де так любили бавитися двоє малих дівчат, перетворилися на