read-books.club » Наука, Освіта » Стрімголов. Історія одного життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

236
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стрімголов. Історія одного життя" автора Олівер Сакс. Жанр книги: Наука, Освіта / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 107
Перейти на сторінку:
власники швидкісних мотоциклів. «Розміняти сотню» — витиснути сто миль[6] за годину — ось мінімальний критерій для того, щоб потрапити до закритої групи Ton-Up Boys.[7]

Низка мотоциклів уже й тоді могла витиснути 160 кілометрів, особливо підлагоджені, позбавлені зайвої ваги (в тому числі й вихлопної труби) й заправлені пальним із високим октановим числом. Однак ще більшим випробуванням були «гонки» другорядними дорогами, які вели до магістралі. Варто лише увійти до кафе — і ви ризикували отримати цей виклик. Водночас «гру в боягуза»[8] не схвалювали, оскільки на Північній кільцевій уже тоді був значний транспортний потік.

Я ніколи не грав у цю гру, проте полюбляв гонки невеликими дорогами. У мого Dommie з його 600 кубічних сантиметрів була дещо збільшена потужність двигуна, та він не міг тягатися із мотоциклами Vincent із обсягом 1 000 кубічних сантиметрів що були у фаворі серед вузького кола завсідників «Туза». Якось спробував проїхатися на Vincent’і, але він здався мені страшенно хитким, особливо на малих швидкостях, і це суттєво відрізняло його від мого Norton’а, оснащеного рамою featherbed[9] і надзвичайно стійкого. (Мене цікавило, чи можна нортонівську раму обладнати двигуном Vincent, і через роки я дізнався, що такі Norvin’и усе ж існують.) Після впровадження швидкісних обмежень уже не було можливості «розмінювати сотню», розваги скінчились, і «Туз» став таким, яким був колись.

Коли мені було дванадцять, один проникливий учитель у школі написав у своєму звіті: «Сакс далеко піде, якщо не йтиме надто далеко». Нечасто саме так і траплялося. Хлопчаком я часто заходив надто далеко у своїх хімічних експериментах, внаслідок чого всією оселею розповзалися отруйні гази. На щастя, цими дослідами я не спалив будинок дощенту.

Я полюбляв лижі. У шістнадцять подався до Австрії зі шкільною групою, щоб повправлятися у швидкісному спуску. Наступного року самостійно поїхав до Телемарку[10] для участі в лижних перегонах. Змагання пройшли добре, після чого, перш ніж сісти на пором до Англії, я купив у безмитному магазині два літри аквавіту[11] і попрямував через норвезький пункт прикордонного контролю. Норвезькі митники дозволяли взяти з собою скільки завгодно пляшок, втім, попередивши мене, що до Англії я зможу провезти лише одну, а іншу конфіскують на митниці Сполученого Королівства. Стискаючи в руках свої пляшки, я зійшов на борт і подався на верхню палубу. День видався сліпучо ясним і дуже холодним, проте це не стало проблемою, оскільки на мені був теплий лижний костюм. Усі лишилися всередині, я ж мав у своєму розпорядженні всю палубу.

Я взяв із собою книгу «Улісс»,[12] сторінки якої перегортав украй повільно, — а також потроху потягував аквавіт: ніщо не зігріє вас зсередини так, як алкоголь. Заколисаний спокійним, гіпнотичним покачуванням плавзасобу, час від часу попиваючи аквавіт, я вмостився на верхній палубі, занурившись у читання книги. У певний момент із подивом відзначив, що помалу вицмулив мало не півпляшки. Утім, жодного ефекту не відчув, тож далі читав і потягував із пляшки, усе більше перехиляючи її: тепер вміст зменшився рівно наполовину. І вкрай здивувався, коли усвідомив, що ми причалюємо: мене так захопив «Улісс», що я взагалі не помічав плину часу. Тепер пляшка була порожньою. Жодного ефекту так і не відчувалося — вочевидь, ця штука далеко не така міцна, як говорять, подумав я, попри те, що на етикетці було зазначено: «100º пруф».[13] Не зауваживши жодної каверзи, я підвівся і тут-таки гепнувся долілиць. Це мене вразило: невже наше судно раптово накренилося? Тож я підвівся і миттю впав знову.

Лише тепер мене осяяла думка, що я був п’яним — неймовірно п’яним — все-таки питво проникло просто до мозочка, не кажучи вже про решту голови. Член поромної команди, який піднявся на палубу для того, щоб пересвідчитися, що всі пасажири полишили судно, побачив мої старанні спроби шкандибати вперед, спираючись на лижні палиці. Він гукнув помічника, й вони удвох, узявши мене під руки, видворили з судна. Хитаючись навсібіч і привертаючи до себе (здебільшого здивовані) погляди, мені здавалося, що я переміг систему: полишив Норвегію із двома пляшками, а прибув до Англії з однією. Я перехитрив британських митників на цілу пляшку, що її, як я здогадувався, вони радо облюбували б для себе.

Багатим на події та певною мірою на страждання став 1951-й. У березні померла тітонька Берді, яка постійно була у моєму житті. Вона жила з нами відколи я себе пам’ятаю і беззастережно любила нас усіх. (Берді — тендітна жінка, яка мала скромні розумові здібності. Серед материних братів і сестер лише вона мала таку ваду. Я так і не знаю, що ж сталося з нею у ранньому віці: зокрема, чув, що в дитинстві вона отримала травму голови, але також говорили про вроджену недостатність щитовидної залози. Проте це не мало для нас ніякого значення: вона була просто тітонькою Берді, невід’ємною частиною нашої родини). Її смерть мене надзвичайно вразила, певно, я лише тоді зрозумів, наскільки тісно моє життя, усі наші життя були пов’язані з нею. Коли за кілька місяців до того я отримав стипендію до Оксфорда, саме Берді вручила мені телеграму, обійняла й привітала, зронивши сльозу. Вона розуміла: це означає, що я, наймолодший із її небожів, збираюся полишити домівку.

Я мав їхати в Оксфорд наприкінці літа. Мені тоді щойно виповнилося вісімнадцять, і батько вирішив, що настав час для відвертої чоловічої розмови. Ми говорили про кишенькові витрати та гроші — таке собі питання, адже я досить ощадливо витрачав кошти, тринькаючи гроші хіба що на книги. Тоді батько завів розмову про те, що його дійсно хвилювало.

— Не схоже на те, щоб ти мав багато подружок, — сказав він. — Тобі не подобаються дівчата?

— Із ними все гаразд, — відповів я, воліючи завершити розмову.

— Можливо, тебе більше цікавлять хлопці? — наполягав батько.

— Так, але… це лише почуття, я ніколи не робив чогось «такого», — я наполохано додав: — Тільки не кажи мамі: вона не зможе цього стерпіти.

Проте батько таки сказав їй, і наступного ранку вона увірвалася, вергаючи громами — я ще ніколи не бачив у неї такого виразу обличчя.

— Ти огидний, — сказала вона. — Краще б ти взагалі не народився.

Після того вона пішла й упродовж кількох днів не говорила зі мною. А коли все ж заговорила — у її словах не було жодної згадки про ті висловлювання (та й узагалі вона більше не поверталася до цієї теми), та щось відбулося між

1 2 3 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрімголов. Історія одного життя"