Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

кузен гостював у них вдома, він теж шпигував за ними, підслуховував їхні розмови (у тому числі й про Нарнію), а потім усіляко кепкував з них. Він, певна річ, гадав, що вони все вигадали, а оскільки сам нічого путнього вигадати не тямив, то нічого іншого йому не залишалося, як збиткувати з інших.

– Тебе сюди не кликали! – відрізав Едмунд.

– Зажди-но, я тут саме віршика складаю, і саме про Нарнію, – не засмутився Юстас. – Якщо ви не проти поезії, то перші рядки вже готові.

Про тих, хто в Нарнії бував,

я склав цей віршик —

Їм ніколи ловити ґав,

бо їм дедалі краще…

– Але ж «віршик» і «краще» ніяк не римуються, – здивувалася Люсі.

– Це асонанс, – поважно відповів Юстас.

– Тільки не питай його, до чого тут цей «ананас», – попередив Едмунд. – Він тільки на те й чекає… Не займай його, може, він піде.

Почувши таке, будь-який інший хлопчина або поліз би в бійку, або гримнув би дверима. Тільки не Юстас. Він як стояв, так і стояв далі, посміхаючись щораз ширше й ширше, а потім запитав:

– Бачу, вам до вподоби ця картина.

– Заради всього святого, не починай із ним суперечку про мистецтво й таке інше, – квапливо попередив Едмунд, та Люсі, яка була дуже чесною дівчинкою, уже встигла визнати:

– Так, мені дуже.

– А як на мене, малюночок так собі, негодящий.

– Можеш вийти геть і зачинити за собою двері – з коридору його не видно, – порадив Едмунд.

– А ось чим вона тобі до вподоби? – прискіпався Юстас до Люсі.

– А тим, що… – мовила Люсі, – корабель мов і справді лине серед хвиль, і вода така справжня, ніби мокра… і хвилі накочуються такі справжні, вони хвилюють мене…

Юстас розтулив був рота, аби заперечити, та так із роззявленим ротом і закляк. А закляк він тому, що тієї самої миті він глянув на хвилі й сам те побачив, що вони й справді нібито перекочуються та накочуються просто на нього.

Лише раз у своєму житті він виходив у море, та й то не дуже далеко, до прибережного острова Вайт, а от хвилі тоді загойдали його так, що він аж позеленів. Так от, уявіть собі, тільки-но він глянув на ті хвилі, як його знову загойдало. Він знову позеленів і несміливо кинув ще один погляд на картину. Але тепер уже всі троє застигли, роззявивши роти.

Те, що вони побачили, здається неймовірним, навіть коли читаєш про те у книжечці. Та коли це трапляється насправді, повірити своїм очам зовсім важко. Раптом усе на картині заворушилося, але не так, як, наприклад, у кіно, бо навіть кольори стали справжніми, як у житті. Ніс корабля спочатку занурився у хвилі, здійнявши фонтан бризок, а потім знову здійнявся догори, та так, що визирнули днище та кіль. Тієї самої миті підручник, що спокійно лежав на ліжку в Едмунда за спиною, зненацька зашелестів сторінками, спурхнув і шелепнувся об стіну! Люсі відчула, як її волосся затріпотіло, залоскотало обличчя й шию, як то було б вітряної днини, ось тільки вітер дув не з двору, а з… картини. Вітру навздогін долинали інші звуки: шурхіт хвиль та плескіт води об дощаті борти. І це ще не все: ще одна хвилька – і Люсі відчула різкий солоний морський присмак і зрозуміла, що все відбувається не вві сні, а наяву.

– Що це?! Облиште! – почувся голос Юстаса, сердитий та сиплий із переляку. – Що за жарти?! Якщо ви не припините, я зараз же покличу Альберту…

– Ой!

Брат і сестра, які, на відміну від Юстаса, уже звикли до всіляких незвичайних пригод, теж мимоволі зойкнули, бо просто з картинної рами їх облило холодною солоною водою, від чого у всіх разом затяло дух.

– Я тобі покажу, як жарти жартувати! – заволав Юстас. І тут тієї ж миті сталося одразу декілька подій: Юстас кинувся до картини; Едмунд, який уже розумівся на чарах, кинувся за ним із криком: «Стій! Не роби дурниць!»; Люсі встигла вхопити Юстаса за рукав, і її потягло вперед. До того ж чи то картина раптом збільшилася, чи то дітлахи зменшилися у розмірах, а трапилось от що: Юстас плигнув уперед, аби зірвати картину зі стіни, та виявилося, що він стоїть на рамі, як на балконі, а перед ним не скло, а справжнісіньке море, й об раму, мов об скелястий берег, б’ють вітер і хвилі. Юстас зовсім розгубився і вхопився за Едмунда і Люсі, що встигли встати поруч із ним. Усі завищали, замахали руками, і, коли їм уже здалося, що вони твердо стоять на ногах, на них зненацька накотила велика синя хвиля. Вона підхопила дітлахів й одним махом змила їх у море. Розпачливий вереск Юстаса перейшов у булькотіння, коли вода потрапила йому до рота.

Люсі лишалося подякувати своїй щасливій зірці за те, що минулого літа вона не пропустила жодного уроку плавання. Щоправда, тепер вона гребла аж занадто завзято, краще було б використовувати економніший стиль, але правда й те, що вода виявилася холоднішою, ніж здавалося на картині, та й часу на роздуми не було. Утім, голову їй вдавалося тримати над водою, та й черевички вона скинула вчасно – це найперше, що повинен зробити той, хто потрапив на глибину в одежі. Більш того, як її й навчали, вона вчасно затримала дихання, затулила рота й розплющила очі. Корабель був зовсім поряд. Його зелений борт здіймався над дітлахами нездоланною стіною, а з палуби їх уже помітили якісь люди. Та тут трапилося те, на що й слід було чекати: чи то з несподіванки, чи то з переляку, але Юстас ухопився за Люсі, й обоє пішли під воду.

Якимсь дивом Люсі вдалося ще раз випірнути, аби ковтнути повітря. Тієї ж хвильки вона побачила, як із палуби ластівкою пірнув хтось у білому одязі. На щастя, за кілька махів Едмунд опинився поруч і відірвав несамовито волаючого Юстаса від сестри. Із палуби лунали крики, люди юрмилися уздовж фальшборту, у воду полетіли рятівні линви. Едмунд і відважний рятівник, обличчя якого здалося Люсі віддалено знайомим, разом обмотали Люсі канатом і замахали руками, мовляв, «віра», тобто підіймай. Для Люсі у її становищі час майже завмер – вона аж посиніла від холоду й зубами відстукувала дріб. Насправді ж ті, що стояли з линвами біля фальшборту, лише вичікували слушної нагоди, коли її можна буде втягнути на борт, аби її не жбурнуло об дерев’яну обшивку. Проте, як вони не