Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

у Празі тридцятих років — вибір очевидний. Ти або за гнобителів, або за пригноблених. Я не вибирав табір. Я в ньому народився. Я був молодим і переконаним у нашій правоті, був упевненим, що для країни альтернативи немає. Це правда: я був партійним працівником. У мене був диплом юриста. Я вірив, що масові електрифікація та освіта породять нову людину. Годі було й уявити, що незабаром комунізм перетравить нас усіх. Щодо капіталізму сумнівів не було. Під час війни вибір явний: ти за комуністів чи за фашистів. Гірше було тим, хто не вибрав, на чиєму він боці. Ми впевнено рухалися вперед. Вагань у мене не виникало. Але після звільнення все пішло не за планом. Сьогодні, коли моїх друзів повісили, сім’ю шантажували, аж доки вони мене не зреклися, їм на це начхати. Їм не потрібен старий комуняка, отож я вирішив бодай понабридати. Щороку я подаю заявку на візу. Щороку відмова. Отже, я подаю знову.

— То ти більше не комуніст?

— Був і буду!

— Це цілковите фіаско. Комунізм повсюди здає позиції.

— Комунізм — чудова ідея, Мішелю. Слово «товариш» наділене особливим сенсом. То в самих людях проблема. Якби Дубчеку[4] та Свободі[5] дали більше часу, вони б досягли того самого комунізму. До речі, моя справа набирає обертів.

— З чого ти взяв?

— Уяви, я написав Сайрусу Венсу, держсекретарю США при Джиммі Картері. І він мені відповів. Розумієш?

Павло дбайливо дістав із гаманця листа, ще в оригінальному конверті, і дав мені прочитати. У листі Сайруса Венса від 11 січня 1979 року зазначено, що його клопотання було передано до відповідної інстанції.

— Що скажеш?

— Стандартне формулювання. Особливо не сподівайся.

— Оце перша відповідь за двадцять п’ять років. Це знак. Сайрус Венс демократ, а не якийсь там республіканець.

— А до того жодної реакції?

— Я був дурнем: писав напряму американському президентові. У нього ж немає часу відповідати всім, хто йому пише. Звернутися до держсекретаря мені порадив Імре.

— Здається, ти постукав у правильні двері. Що робитимеш, якщо чергова відмова?

— Я вже не чех і не француз — я апатрид[6]. А це найгірший варіант. Тебе наче немає. У мені ще жевріє крихітна надія побачити брата. От він американець. Ми зідзвонюємось раз на рік, щоб побажати щасливого Різдва. Він бригадир на будівництві, має сім’ю, наче все добре. У нього немає коштів приїхати в Європу. Я подаватиму на візу наступного року. І через рік.

Брасерію потроху заповнює натовп — люди прийшли відпочити після похорону. Одна з компаній наближається до нашого столика. Якась мадам захотіла всістися за нашу банкетку.

— Біля вас вільно?

— Зайнято!

Жінка, здивована такою грубістю, відступилась. Компанія пішла геть.

— Уявити тільки! Поглянь на цю зграю телепнів… Припхалися сюди заради того йолопа. Що за лайно в їхніх головах?

— То прояв віри.

— Я от піду й помочуся на його могилу. Іншого він не заслужив. Там немає чим пишатися.

— Він не міг зрадити свої переконання.

— Він знав. Ще з часів Жида й Руссе[7]. Я розповів йому про Сланскі та Клементіса. Він нічого не відповів. Йому було відомо про Кравченка[8] — він засудив Кравченка. Можеш це якось пояснити? Завивав, як собака в зграї. Жертв зневажав. Правду заперечував. Такий самий співучасник, хіба ні? От падлюка!

Павло замислився, на обличчі читалося занепокоєння.

— Я не в тій ситуації, щоб когось повчати. Не слід було цього казати.

— Не зрозумів…

— Щонайменше варто бути вдячним за їжу. Ми жили за їхній рахунок. Без них ми б так не розкошували.

— За чий рахунок?

Він глянув на мене скоса, наче я придурююсь. Але зрозумів, що я серйозно.

— Обох: Кесселя і Сартра[9]. Вони підкидали нам переклади, дрібний підробіток. Вони знали багацько народу. Рекомендували нас головним редакторам журналів і газет. Ми могли втерти носа будь-кому. Коли ми були на мілині, саме вони платили домовласникам чи судовим виконавцям. Куди тут подінешся? Ми були без гроша, втратили все. Без їхньої допомоги ми жили б під мостом. Важче стало, як він осліп і більше з дому не виходив. Два роки тому він допоміг Володимиру, пам’ятаєш такого?

— Так, наче бачились учора.

— У нього неприємності.

Йому кортіло все мені розповісти. Я згадав, як Володимир Горенко розносив страви в глибині бістро «Бальто».

— Що сталося з Володимиром?

— Перед переїздом на Захід він керував нафтовим комплексом в Одесі. Приїхавши сюди, набув статусу політичного біженця. Роботи так і не знайшов. Жодне нафтове підприємство не наймало його. Навіть знайомі, з якими він раніше вів бізнес. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб допомогти йому. А знаєш чому? Усі вони боялися Москви. Якби вони його працевлаштували, то зіпсували б стосунки з «тими». Вони виступали проти комуняк і все одно співпрацювали з ними. Пригадуєш Маркюзо, власника бістро? Так от, цей добрий дядько знайшов нещасному кімнатку для прислуги в м’ясника з вулиці Даґер. Володимир вів його бухгалтерію.

— М’ясник платив харчами: ковбасами, напівфабрикатами. Хоча платив — то гучно сказано. Володимир жалівся, що той віддавав йому недогризки, які й без того повикидали б.

— Але ж ми цим користались. Він ділився з усіма нами. Згодом й інші торговці попросили вести їхню бухгалтерію. Поволі він утворив собі клієнтуру. Усе налагодилось. Але це не сподобалось іншим бухгалтерам кварталу, і вони написали доповідну. Володимир мав багато хороших якостей, але диплома політеху серед них не було. Він же вважав, що правда кругом на його боці. Не зовсім дипломатичний підхід, якщо розумієш, про що я. Тому коли зненацька нагрянула поліція, замість удати дурника й сидіти тихенько, він обурився і зухвало видав: «Я не побоявся КДБ, пережив Сталінград, вам мене не залякати. Я працюю і сплачую податки. Плював я на вас!» Він нічого не чув та правив своє, не зважаючи на попередження. Не повіриш, але вони закинули його в буцегарню. За нелегальну діяльність експерта-бухгалтера. На додачу він вилаяв слідчого, за що й дістав чотири місяці попереднього ув’язнення. Уявляєш собі? Індивід, що знає шість чи сім мов. Його робоче місто опечатали. Це кінець. І хто йому допоміг, по-твоєму? Кессель сходив до слідчого, а Сартр виплатив штраф.

— А що він тепер робить?

— Гарує в бухгалтера, що доніс на нього; повернув клієнтуру. Він не має права отримати диплом.

— Саша згадував його двічі-тричі. Я не знав, що вони вам допомагали.

— А я не знав, що ти дружив із Сашею. Думав, ти з Ігорем дружив. Сашу ніхто не любив.