Читати книгу - "Троща"

class="p1">Теплий вітерець, який цілий день гнав річкою лагідну хвилю, якось ураз принишк, і перед нами засвітилося тихе плесо. Аж тут при березі пролунав такий гучний сплеск, наче хто вдарив праником по воді. Там скинулася велика, вигнута колесом темно-зелена рибина.

— А то що за чудовисько? — вражено спитав провідник Корнило, дивлячись, як на воді розходяться широкі пружинисті кола.

— Щука гуляє, — сказав Стодоля.

— А я вже подумав, що крокодил. У такій шалині може завестися що завгодно.

Прикрий натяк знов забринів у словах есбіста, але, сказати по правді, він мені подобався. На його худій цибатій поставі форма совіцького офіцера без погонів сиділа як влита. До неї пасував акуратний німецький «емпій»[2], що звисав із плеча дулом долів. Дві гранати-репанки на паску свідчили про повне бойове поготівля. Віку він був за тридцятку, хоча з вигляду ми всі видавалися старшими — тривалі бої на два фронти, потім збройне підпілля, сидіння в криївках, відтак безвихідь становища, яке гнітило дедалі більше, — усе це накладало свою похмуру печать. Що не кажи, а йшов уже сорок сьомий рік, і коло фатально звужувалося.

Сірко приніс рушника й коричневий, ще не початий брусок мила, який, здається, теж зацікавив провідника. Він зважив його на долоні, колупнув нігтем великого пальця, понюхав, наче хотів переконатися, що в його руці таки мило, а не брусок пресованого тротилу. Але я його розумів: для досвідченого есбіста іноді нікчемна дрібниця важить більше, ніж протокол допиту. Щось мені підказувало, що крайовий референт СБ, переходячи на Бережанщину, мав спеціальний інтерес і до нашого пункту зв’язку. Тому над Стрипою мав затриматися ще на два дні.

Тонкий, довгоногий, схожий на розважливого бусла, він відійшов купатися чимдалі від нас, видно, не хотів мочити підштаники. Лише охоронець Пластун рушив за ним услід, однак зупинився на березі. Лізти у воду вслід за командиром йому не годилося — кожному своя черга.

Разом із прийшлими тепер нас було тринадцятеро, і це той випадок, коли треба назвати всіх. Окрім провідника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сірко, Голий, Місько, Шпак, Сокіл, Лоза, я, а також Гак, Сум і Дзідзьо. Ці троє останніх перед вечором відійшли на інше місце квартирування, бо провідник Корнило сказав, що нас зібралася завелика гурма. Оскільки Гак, Сум і Дзідзьо були з одного куща, то вони разом від’їхали човном на Ішків, де мали свою криївку, а я вже за вечерею раптом подумав, що крайовий провідник Безпеки, мабуть, забобонний. Він побоявся числа тринадцять, бо яка ж це гурма для трощі? Де десятеро, там і троє не зайві, але тоді в нас вийшла б мовби тайна вечеря.

Ще дужче мене здивувало те, що есбіст тут якраз нехтував безпекою. Провідник такого рівня не мусив би відпускати нікого з місця своєї ночівлі. Ще було б зрозуміло, якби він вислав варту чи стежу, але отак просто — «завелика гурма», — це, як на мене, було легковажно.

Ми вечеряли біля куреня, вкритого очеретом, частували провідника «чим хата багата» (трохи вудженини, сало, яйця, зелена цибуля), і Стодоля навіть запропонував гостеві скуштувати бромбасу.

— Що то є? — спитав провідник Корнило.

— Настоянка така, — відповів Стодоля. — Зі смородини.

— Ні, — сказав він. — Я дотримуюся відомих вам правил[3].

— А провідник Буревій вишнівки може собі дозволити.

— Не знаю. То його справа.

— Але ж і головний провід зняв із нас «сухе правило», — сказав Стодоля. — Ще років три тому.

— Були люті зими, — пояснив провідник Корнило. — Коли в морози перейдеш річку чи переспиш на снігу, тоді спирт рятує. А більше ніяк.

— Люті зими… — хмикнув Стодоля. — А нині скажені часи. Самі знаєте, як нам тепер.

— Як? — провідник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солі. — Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув…

— Бо й ні. Ось і недавно порішили одного без суду і слідства.

— Розстріляли? — чомусь здивувався провідник Корнило.

— У нас що, зайві набої? Каменюку на шию — і в Стрипу. Щоб ні сліду, ні знаку. Так мене ще на вишколі вчили.

Стодоля значущо подивився гостеві в очі, як колишній есбіст есбістові.

— Без суду і слідства, кажете? — перепитав провідник Корнило, повільно пережовуючи вудженину разом із пір’ям молодої цибулі. — Ні, так не годиться. Коли спірвеш агента, треба переводити слідство й протоколювати.

— Допитати треба, — сказав Стодоля. — А псувати на них папір у мене немає часу. Мого тата застрілили, хату і всю господарку спалили без будь-якого слідства. Знаєте, хто застрілив мого тата?

— Чув.

— Сам секретар райкому партії Халявка.

— Чув, — повторив провідник Корнило. — Потім того Халявку навіть більшовики судили за таке самоправство.

— Судили? — знов хмикнув Стодоля. — Та вони його просто прибрали відси, щоб я не пімстив… Ну, ще будем видіти.

Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потім дружно заграла вся їхня оркестра. Жаби ще дужче за куликів хвалять своє болото.

— А ви кажете, правило, — зітхнув Стодоля. — Тут часом як не вип’єш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.

— Він казав і мені, — кивнув есбіст.

— Казав? Що саме?

— Що деякі зв’язківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію[4]. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.

— Ну, то перебільшення, — сказав Стодоля. — Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.

Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.

— Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.

Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?

— Розкажи, розкажи, — підохотили його Місько і Шпак.

— Та то давно було, ще навесні, — огинався Сірко.

Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.

— Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…

Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.

— Цей-во, я ж кажу, — довірливо провадив далі наш друг Сірко. — Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію