Читати книгу - "В’язень Неба"

готелі «Віндзор Пелас» на проспекті Діагональ і який нелегально записав котрийсь колекціонер. Під час рекламних пауз диктор знай називав музику, що лунала по радіо, «джезом» і раз по раз попереджав, що деякі з її надто сміливих синкоп можуть шокувати вухо слухача, звикле до національних мелодій тонадільї, болеро і новомодного стилю «йе-йе»[3], які заполонили тогочасний ефір.

Фермін частенько повторював, що коли б дон Ісаак Альбеніс[4] народився негром, то джаз, як і печиво в бляшанках, було б винайдено в Кампродоні і що ця музика разом із конічними бюстгальтерами, у яких виблискувала обожнювана моїм приятелем Кім Новак[5] у кількох із тих фільмів, які ми дивилися на ранкових сеансах у кінотеатрі «Феміна», є одним із небагатьох здобутків людства у XX столітті. Я не мав наміру сперечатися. Решту ранку я провів у товаристві магії джазу і приємного запаху книжок, розкошуючи спокоєм і втіхою, які дає сумлінне виконання простої роботи.

Фермін відпросився на сьогоднішній ранок, щоб, за його словами, завершити приготування до свого весілля з Бернардою, яке мало відбутися на початку лютого. Коли два тижні тому Фермін уперше заговорив про одруження, всі казали, що він надто поспішає і нічого хорошого з цього не буде. Мій батько намагався переконати його відкласти церемонію хоча б на два чи три місяці, аргументуючи це тим, що весілля треба справляти літом, коли тепло, але Фермін наполіг, щоб лишити дату без змін, стверджуючи, що він, людина, гартована сухим холодним кліматом естремадурських гір, у літню пору рясно пітніє в субтропіках середземноморського узбережжя і не має бажання брати шлюб із величезними плямами поту під пахвами.

Я ж став схилятися до думки, що має відбуватися щось надзвичайне, коли вже Фермін Ромеро де Торрес, цей живий приклад громадянського спротиву Святій церкві, банкам і звичаям Іспанії п’ятдесятих років, яка слухняно відвідувала церковну месу й дивилася офіційну кінохроніку, так квапився стати перед вівтарем. У своєму передвесільному пориві майбутній наречений дійшов навіть до того, що заприятелював із новим парохом церкви Святої Анни, доном Хакобо, бургоським священиком вільних поглядів і манерами боксера на пенсії. Фермін заразив його своєю непомірною пристрастю до доміно і щонеділі після меси забивав із ним козла в славнозвісних гральних залах бару «Альміраль», і священик весело реготав, коли мій друг поміж келихами ароматних дарів абатства Монсеррат цікавився в нього, чи монашки мають стегна, і якщо мають, то чи вони такі м’які й апетитні, як він підозрював ще підлітком.

– Ти договоришся до того, що тебе відлучать від церкви, – дорікав Фермінові мій батько. – На черниць не можна ні дивитися, ані їх торкатися.

– Але ж панотець майже такий самий баламут, як і я, – захищався Фермін. – Коли б не ряса…

Я саме пригадував цю суперечку, мугикаючи в лад із трубою маестро Армстронґа, коли почув, як дзвіночок, почеплений над дверима до книгарні, легенько задзеленчав. Я підвів очі, гадаючи побачити батька, що повернувся зі своєї таємної місії, або ж Ферміна, готового заступити на денну зміну.

– Доброго ранку! – почувся з порога чужий голос, глухий і деренчливий.

3

Проти світла, що линуло з вулиці, силует чоловіка здавався деревом, яке шарпає вітер. Відвідувач спирався на ціпок і був одягнутий у темний костюм старосвітського крою. Постать його видавалася похмурою і лиховісною. Він ступив до крамниці, помітно кульгаючи. Невеличка лампа, що стояла на прилавку, освітила побите часом обличчям. Якусь мить відвідувач розглядав мене, неквапливо щось обмірковуючи. Було в його погляді, вичікувальному й корисливому, щось від хижого птаха.

– Ви сеньйор Семпере?

– Мене звати Даніель. Сеньйор Семпере – мій батько, але його зараз тут немає. Я можу вам чимось допомогти?

Відвідувач пропустив моє запитання повз вуха і почав походжати по книгарні, оглядаючи кожен сантиметр із цікавістю, що межувала з жадібністю. Кульгавість, від якої він страждав, змушувала замислитися, наскільки значним було каліцтво, приховане під одягом.

– Згадка про громадянську війну, – сказав незнайомець, немовби прочитавши мої думки.

Я не зводив очей із цього чоловіка, що никав крамницею, вже здогадуючись, де він кине якір. Як я й гадав, незнайомець зупинився перед невеличкою заскленою шафкою з чорного дерева, головною реліквією нашої книгарні, ще з тих часів, коли в далекому 1888 році вона вперше постала до життя. Прапрадід Семпере, тоді ще молодий хлопець, допіру повернувшись із Карибських островів, куди подався на заробітки, напозичав грошей, щоб придбати стару галантерейну крамницю й перетворити її на книгарню. У цій шафці, на почесному місці, традиційно зберігалися найкоштовніші примірники.

Відвідувач підійшов до вітрини так близько, що скло запітніло від його дихання. Потім дістав пенсне, підніс його до очей і став пильно вивчати, що лежить на поличках. Своєю поведінкою він скидався на ласицю, що хижо обнюхує свіженькі яйця в курнику.

– Нічогенька шафка, – пробурмотів незнайомець. – Чимало, мабуть, коштує.

– Це сімейна реліквія, і її цінність насамперед у цьому, – відказав я, роздратований такою меркантильною поведінкою цього дивного покупця, що, здавалося, своїм поглядом оцінював навіть повітря, яким дихаємо.

За якийсь час він прибрав пенсне й промовив, роблячи паузи між словами:

– Я чув, що у вас тут працює один чоловік, неабиякий дотепник.

Оскільки я відповів не відразу ж, він обернувся і скинув на мене одним із тих поглядів, від яких можна постаріти.

– Як бачите, я тут один. Якби ви назвали мені книжку, яку бажаєте придбати, я радо спробував би її відшукати.

Незнайомець у відповідь блимнув посмішкою, яка виражала що завгодно, але тільки не приязнь і згоду.

– Я бачу, що в тій вашій шафці стоїть «Граф Монте-Крісто».

Цей дивак був не першим покупцем, який звертав увагу на цю книжку, і я видав йому нашу стандартну промову, заготовлену для таких випадків:

– У вас пильне око. Ідеться про чудове видання, раритетне, із графічними ілюстраціями Артура Рекгема. Воно надійшло до нас із особистої книгозбірні значного мадридського колекціонера. Це унікальний примірник, занесений до всіх каталогів.

Відвідувач неуважно слухав мене, зосереджено розглядаючи текстуру чорного дерева на дверцятах шафки й виразно демонструючи, що мої слова наганяють на нього нудьгу.

– Як на мене, усі книжки однакові, але мені подобається блакитний колір її обкладинки, – зневажливо промовив він. – Я її візьму.

Іншого разу, отримавши змогу продати, либонь, найдорожчу книжку в крамниці, я застрибав би від радості. Але чомусь мене непокоїла думка про те, що це чудове видання потрапить до рук такого суб’єкта, від якого мене аж верне. Щось мені підказувало: якщо ця книжка зараз покине стіни крамниці,