read-books.club » Сучасна проза » Бог Дрібниць 📚 - Українською

Читати книгу - "Бог Дрібниць"

120
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бог Дрібниць" автора Арундаті Рой. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 96
Перейти на сторінку:
розлучилися й Амму повернулася жити до Керали.

Якби вони й справді народилися тоді в автобусі, казав Еста, то могли б потім ціле життя їздити автобусами безкоштовно. Як він про це дізнався, звідки почерпнув таку інформацію — хтозна, проте у близнюків роками жевріла образа на батьків, які обвели їх навколо пальця і позбавили такої класної пожиттєвої пільги — безплатних поїздок автобусом.

А якщо вас збивають на пішохідному переході-зебрі, то ваш похорон оплачує держава, також вважали вони. І мали чітке враження, що саме для цього зебри й призначені. Для безкоштовних похоронів. Звісно, жодних зебр в Аєменемі і навіть, якщо вже на те пішло, у Коттаямі, найближчому містечку, не було, але з вікна машини вони бачили кілька, коли бували у Кочині, розташованому за дві години їзди від Аєменема.

Похорону Софі-моль держава не оплачувала, бо та загинула не на зебрі. Її ховали в Аєменемі, у старій, але нещодавно пофарбованій наново церкві. То була Естина й Рахелина двоюрідна сестра, донька їхнього дядька Чако, яка приїхала до них у гості з Англії. Коли вона померла, Есті й Рахелі було сім. Софі-моль — майже дев’ять. Для неї зробили спеціальну дитячу труну.

Оббиту атласом усередині.

З блискучими латунними ручками.

Вона лежала там у своїх жовтих кримпленових штанцях-кльош, з перев’язаним стрічкою волоссям і улюбленою модною торбинкою, яку привезла з Англії. Її обличчя було бліде і зморщене, наче палець дгобі[2], чиї руки постійно у воді. Парафіяни зібралися навколо, і від жалібного співу жовта церква аж набрякла, ніби хворе горло. Священики з кучерявими бородами погойдували кадилами на ланцюжках і не усміхалися до дітей, як зазвичай у неділю.

Довгі свічки на вівтарі погнулися. Короткі — ні.

Якась старша пані, що ховалася під машкарою далекої родички (що то за одна, не знав ніхто, але вона часто з’являлася біля покійників на похоронах — похоронна наркоманка? латентна некрофілка?), змочила одеколоном клаптик вати і благоговійно, проте водночас і злегка виклично промокнула ним чоло Софі-моль. Тепер Софі-моль пахла одеколоном і деревиною, з якої було зроблено домовину.

Англійка Марґарет-кочамма, мати Софі-моль, не дозволила Чако, рідному батькові Софі-моль, обняти її, щоб трохи розрадити.

Сім’я стояла, збившись докупи. Марґарет-кочамма, Чако, Крихітка-кочамма, а поруч — її невістка, Маммачі — бабуся Ести й Рахелі (і Софі-моль). Маммачі була майже сліпа і, перш ніж вийти з дому, завжди надівала темні окуляри. Тепер з-під них стікали сльози й тремтіли у неї на підборідді, наче краплини дощу на краю даху. У своєму хрусткому кремовому сарі вона виглядала маленькою і хворою. Чако був єдиним сином Маммачі. Горе, яке переживала вона сама, її смутило, його ж горе її просто спустошувало.

Амму, Есті й Рахелі дозволили прийти на похорон, але стояли вони окремо від решти сім’ї. На них ніхто й не дивився.

У церкві було парко, і білі краєчки пелюсток лілій арум засихали і скручувалися. В одній із квіток у труні відкинула лапки бджола. Руки в Амму були холодні й трусилися; разом з ними трусився і молитовник. Еста був поруч. Його хилило на сон, очі пекли та блищали, мов скло, а розчервонілою щокою він притулився до голої руки Амму — якраз тієї, у якій тремтів молитовник.

Рахель натомість була цілковито притомна і запекло чувала, до краю виснажена битвою супроти реального життя.

Їй упало в око, що Софі-моль на своєму похороні теж була при тямі. І показала Рахелі дві речі.

По-перше, наново розмальований високий купол жовтої церкви, який вона ніколи до того не розглядала зсередини. Він був пофарбований на блакитно, наче небо; там пливли хмари і дзижчали крихітні реактивні літаки, які залишали після себе білі сліди, що перетиналися поміж тими хмарами. Властиво — і про це не можна не згадати, — побачити всі ці штуки простіше, коли лежиш у труні, а не стоїш між церковними лавами, оточена молитовниками і сумовитими стегнами.

Рахелі спав на гадку той, хто взяв на себе клопіт вибратися туди нагору з бляшанками фарби — білої для хмар, блакитної для неба, сріблястої для літаків, — пензлями та розчинником. Вона уявила, як той хтось, подібний на Велюту, оголений і лискучий, сидить там на дошці, звисає з риштування під високим куполом, малюючи срібні літачки на блакитному церковному небосхилі.

А потім подумала про те, що трапилося б, якби линва обірвалася. Уявила, як він падає чорною зіркою з неба, яке сам і створив. І лежить унизу на гарячій долівці, а з його черепа таємницею витікає темна кров. На той час Естаппен з Рахеллю вже з’ясували, що світ може розбивати людей по-різному. Вони вже знали цей запах. Такий нудотно-солодкий. Наче старі троянди на легкому вітрі.

По-друге, Софі-моль показала Рахелі кажаненя.

Доки правили заупокійну службу, Рахель стежила за маленьким чорним кажаненям, яке лізло вгору дорогим, спеціально для похорону призначеним сарі Крихітки-кочамми, нечутно чіпляючись за тканину загнутими кігтиками. Коли воно сягнуло проміжку між сарі та блузкою — печального паска обвислої шкіри на голому животі, Крихітка-кочамма зойкнула і змахнула у повітрі молитовником. Спів урвався — «Щотамтаке? Щосталося?», — змінившись пухнастим дзумінням і лопотінням сарі.

Сумні священики обтрусили свої кучеряві бороди пальцями у золотих перснях, немовби змітаючи павутину, якою їх зненацька заплели невидимі досі павуки.

Кажаненя тим часом злетіло у небо й обернулося на реактивний літачок, який, щоправда, не залишав після себе білого сліду.

Лише Рахель помітила, як Софі-моль крадькома перекинулася через голову у своїй домовині.

Знову залунав скорботний спів, і ту саму сумну строфу проспівали ще раз. Знову жовта церква, наче горло, набрякла голосами. Рахель знала, що Софі-моль була ще жива, коли її труну опускали в могилу на маленькому цвинтарі за церквою. Вухами Софі-моль вона чула, як м’яко гупають по кришці грудки червоної глини і стукають, залишаючи подряпини на лакованій поверхні, уламки помаранчевого латериту. Крізь лак, дерево й атласну оббивку до неї долинав приглушений стугін.

Голоси печальних священиків, притлумлені глиною та деревом.

Премилосердний Отче, до рук Твоїх віддаємо

душу покійного дитяти сього.

1 2 3 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог Дрібниць"