Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Він був блискучий мовець, розпалившись, міг невтомно провадити монологи; чудовий імпровізатор та майстер наклепів. Дістати прочухана від Гумбольдта насправді було чимось на кшталт привілею. Це було, наче стати прототипом двоносого портрета Пікассо чи випатраної курки Сутіна. Його завжди надихала тема грошей. Він обожнював говорити про багатіїв. Вихований на нью-йоркських бульварних газетках, часто згадував гучні скандали минулих років: Пічиз і Татусь Браунінг, Гаррі Соу й Евелін Несбіт, говорив також про епоху джазу, Скотта Фіцджеральда, про найбагатших людей Америки. Спадкоємиць, змальованих у романах Генрі Джеймса, він зневажав. Були часи, коли він сам снував сміховинні плани збагачення. Але його справжнє багатство було літературним. Він прочитав тисячі книжок. Казав, що історія — це нічне жахіття, в якому він намагається знайти для себе відпочинок. Безсоння зробило його освіченішим. У досвітні години читав товсті томища — Маркса й Зомбарта, Тойнбі, Ростовцева, Фройда. Говорячи про багатство, він завжди порівнював римську розкіш зі статками американських протестантів. Зазвичай добирався до євреїв — Джойсових євреїв у шовкових циліндрах на сходах біржі. І завершував позолоченим черепом чи то пак посмертною маскою Агамемнона, що її розкопав Шліман. Гумбольдт і справді вмів говорити.

Його батько, угорський іммігрант єврейського походження, з кіннотою генерала Першинґа прибув до Чиуауа, переслідуючи Панчо Вілью[5] в Мексиці, що славилася повіями та кіньми (можна сказати, він був протилежністю мого батька — маленького законослухняного чоловіка, який тримався осторонь від таких речей). Його старий занурився в американське життя з головою. Гумбольдт говорив про чоботи, мисливські ріжки й бівуаки. Пізніше прийшла черга «лімузинів», розкішних готелів, палаців у Флориді. Його батько в роки буму мешкав у Чикаґо. Займався нерухомістю і тримав апартаменти в готелі «Еджвотер Біч». Улітку він посилав по сина. Тому Гумбольдт теж знав Чикаґо. У дні Гека Вільсона та Вуді Інґліша[6] Флейшери мали власну ложу на стадіоні «Ріґлі». Вони приїжджали на гру на розкішному автомобілі «Пірс-Ерроу» або «Іспано-Суїза» (Гумбольдт просто обожнював машини). Тоді у Чикаґо мешкав чудовий Джон Гельд-молодший[7]. Ну й, звісно, у цьому місті було повно кралечок із мереживними поясами з підвісками, а ще — віскі, ґанґстерів і банків із понурими колонами на Ла Саль-стріт, що в їхніх сталевих сейфах зберігалися гроші залізничних магнатів, а також торговців свининою та збіжжям. Про це Чикаґо я, приїхавши з Епплтона, не мав жодної гадки. Разом із дітлахами польських іммігрантів я грався в гилку під мостами надземної залізниці, тимчасом як Гумбольд ласував шоколадним тортом із кокосово-зефірним кремом у Генрічі[8]. Я ніколи не бачив Генрічі зсередини.

Одного разу я таки перетнувся з Гумбольдтовою матір’ю в її темному помешканні на Вест-Енд авеню. В неї було таке ж лице, як і в Гумбольдта. Мовчазна, огрядна, повногуба, вбрана у затісний банний халат. Мала сиве кущасте, як у фіджійок, волосся. Меланін проступав на зовнішньому боці долонь, а на смаглявому обличчі утворював іще темніші плями, завбільшки з її очі. Гумбольдт нахилявся, звертаючись до неї, а вона не відповідала нічого, лише дивилася — і в її погляді читалася якась глибока жіноча образа. Коли ми вийшли з дому, він понуро мовив: «Мати дозволяла мені приїжджати до Чикаґо, але я мав шпигувати за старим, копіювати його банківські виписки й номери рахунків, а ще записувати імена його шльондр. Вона збиралася позиватися на нього до суду. Вона божевільна, розумієш. Але потім старий збанкрутував і все втратив. А незабаром помер від серцевого нападу у Флориді».

Отаке було підґрунтя тих дотепних веселих балад. Гумбольдт був депресивним маніяком (він сам поставив собі такий діагноз). Мав зібрання праць Фройда і читав психіатричні журнали. А якщо ви вже прочитали «Психопатологію повсякденного життя», то знаєте, що повсякденне життя є психопатологією. Так було і з Гумбольдтом. Він часто цитував мені «Короля Ліра»: «…по містах заколоти, по селах розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв’язок між батьком і сином…» При цьому він наголошував «між батьком і сином». «Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили»[9].

Що ж, його спокій таки було розбито сім років тому. А зараз, коли вийшли нові антології, я спустився в підвальчик Брентано й переглянув їх. Гумбольдтових віршів туди не включили. Покидькам, політиканам і похоронним бюро від літератури, що укладають ці збірки, старомодний Гумбольдт був ні до чого. Тож усе, що він думав, писав, відчував, тепер не мало жодного значення, а всі його спроби вирватися за межі рядків і повернути у світ красу призвели лише до того, що він вимотав собі душу. Він помер у понурому готелі за Таймс-сквером[10]. А я, належачи до геть іншого розряду письменників, лишився горювати за ним у достатку в Чикаґо.

Шляхетна ідея стати американським поетом, певно, змушувала Гумбольдта іноді почуватися диваком, хлопчиськом, комедіантом, дурником. Ми жили як богема і як студенти-випускники, налаштовані на розваги та ігри. Можливо, Америка не потребувала мистецтва та внутрішніх див. Адже мала так багато чудес зовнішніх. США були великим проектом, дуже великим. І що більший був він, то менші ми. Тому Гумбольдт поводився як дивак і комік. Але часом його дивакуватість десь зникала, і тоді він спинявся й замислювався. Він, як і я, намагався у своїх думках знайти для себе вихід із цього американського світу. Я розумів, що Гумбольдт розмірковує про те, що робити поміж тоді та зараз, поміж народженням і смертю, намагаючись відповісти на найважливіші питання. Але ці роздуми зовсім не пішли йому на користь. Він присів на наркотики і випивку. Зрештою, довелося пройти чимало курсів шокової терапії. За його словами, це було змагання — Гумбольдт проти божевілля. І божевілля виявилося набагато сильнішим.

Я й сам почувався не найкраще, коли Гумбольдт озвався, так би мовити, з того світу, і докорінно змінив моє життя. Попри нашу велику сварку і п’ятнадцять років відчуження він дещо залишив мені за своїм заповітом. Я одержав від нього спадщину.

* * *

Він був чудовий актор, але потроху божеволів. Певних відхилень могли не зауважити лише люди, які так реготали з його жартів, що їм було вже не до спостережень. Гумбольдт, цей шляхетний дивакуватий красень із широким світлим обличчям, цей чарівний, балакучий, стражденний чоловік, до якого я так прикипів усім серцем, надміру переймався темою Успіху. І, звісно ж, помер Невдахою. А що ж іще могло чекати на людину, яка