Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

У глибині саду є криничка з живою водою, що не пересихала і в найгірші посухи. Коли дід мого діда Селім-беґ Пашалич зводив будинок, люди радили йому не загороджувати джерела, це ж бо гріх. А він їм сказав, що то його вода, у нього в садку й залишиться, а якщо колись у місті запанує така спрага, що не можна буде напитися з жодного джерела, крім його, тоді буде йому знак, що помилився, і вода належить усім та Богові. Всі тоді питимуть з його кринички, а він опиниться в пеклі, бо взяв собі те, що йому не належало. Такої посухи й спраги ніколи не було, а чи опинився Селім у пеклі — не мені судити.

Та від тієї води ружі Ґурбетові такі рум’яні, і від тієї води їхніх пелюсток восени вистачає на весь Тешань. Бог мені дав лице, в яке інші дивитися не можуть, але дав мені й воду, якої в них немає. Тому завжди кажу, що здобув я аж ніяк не менше, ніж утратив. Зачувши ці мої слова, мати завжди каже, що досить мені стати навшпиньки — і голова моя буде вже в раю. Не знаю, що хоче цим сказати, може, чула десь таке, можливо, сотні років уже люди так говорять, просто я не чув, але мені все одно приємно. Про пекло вона ніколи не згадує.

Десять років тому помер наш сусід Менсур Абаза. П’ятдесяти ще йому не було, і відколи пам’ятаю — завжди сидів на своєму триногому стільчику, згорбившись над казанком, затиснутим між ногами. Був бідний, а латав посуд ще більшій бідноті. Стільки працював, що нікому і в очі глянути не встиг. Казали, що тільки коли помер, можна було побачити, якого мав кольору очі. Ми гарно ладнали. Я, бувало, перебіжу вуличку до його майстерні, а він мене завжди добре приймає. Те, що ніколи не бачив мого обличчя, мене не тривожило. Менсур Абаза нікому не дивився в очі.

По собі залишив нерухому жінку. Паралізувало її при пологах, і відтоді не відчувала вона ані рук, ані ніг. І так двадцять із гаком літ. Він сам її перевертав і перевдягав, сам годував і поїв, аби лише Зумрі не доводилося. А Зумри до одного прекрасного дня я й не бачив ніколи. І вона мене не бачила. Така домовленість була між мною та її батьком. Не пам’ятаю, коли ми домовилися, але знаю, що жодного слова не вимовили, домовляючись. Просто зрозуміло було, що мені обіцяно — що Зумра ніколи не спуститься в майстерню, поки я там, і не пройде під моїм вікном, коли стою край нього. Вона йшла по воду щоранку о восьмій, а я підходив до вікна на п’ятнадцять хвилин пізніше. Стояв там рівно п’ятнадцять хвилин, бо за двадцять Зумра вже поверталася додому. Так усе й тривало до одного прекрасного дня.

Після похорону Менсура вона прийшла до моєї матері й сказала: тато від нас мусив піти, і хай Бог його прийме, а як ми двоє далі будемо жити — то навіть не знаю. Милостині гріх просити, та й не прийняли б ми її. Але є дещо, воно й не милостиня, а дуже б нам допомогло. Задалеко мені, тітко Сено, до криниці тепер, коли тата більше немає… Сказала це і розридалася. Мати її втішала, казала, що коло нас вони не помруть з голоду, просила взяти дукат-другий і не думати, що то милостиня, навпаки, це буде послуга нам: ми ж бо у пеклі опинимося, якщо найближчі наші сусіди поруч з таким нашим багатством помруть з голоду.

Я слухав за дверми і знав, що це погано — що мати згадала про пекло. Вперше це слово зірвалося в неї з вуст. А хто його в цьому домі промовить, той через слабкість свою чи пиху зазнає великого лиха. Чи над землею так піднесеться, як покійний батько Мустафа, що й бачити її перестане, а потім упаде низько, нижче нікуди. Та не те спонукало мою Сену згадати про пекло. Вона просто ладна була віддати все, крім того, чого справді не могла віддати. Крім води з нашої кринички. Якщо й це в Ґурбета забрати, то що йому лишиться від життя?

Пішла Зумра, не отримавши того, що просила, і не взявши того, що пропонували. Я мовчав і вдавав, що нічого не чув. Чекав, що мати скаже. Але так я міг чекати до кінця світу, вона б і далі мовчала й носила свій гріх у собі. Тоді я сам сказав: нічого страшного, і я дозволяю недозволене. Нехай приходить Зумра до мого джерела по воду. Ружам моїм через те не убуде, а мені корона з голови не впаде, якщо на півгодини довше триматимусь від них оподаль.

Тут би все щасливо й закінчилось, якби я залишився там, де мені й місце. І якби вважав, що обіцянки, якими обмінялися двоє людей, чинні й після того, як один з них відійде у засвіти. А я ж пообіцяв покійному Менсуру Абазі, і він мені обіцяв, що Зумра ніколи не побачить мене, а я ніколи не побачу її. Казали, що такої красуні в Тешні ще ніколи не було, хай навіть вона сто разів котлярева дочка. Та що з того, коли носить на собі знак матері, яка заціпеніла, її народивши. Такого всяк залицяльник боїться, хоч у Корані про знаки такі нічого не сказано, а в місті є повно молодиків, яким до Книги менше діла, ніж до торішнього снігу. Але якщо рідна мати знерухоміла, привівши її на світ, то що буде з тим, хто наважиться Зумру поцілувати? Та ніщо з цього не впливало на обіцянки, якими обмінялися покійний Менсур і я. Він знав, що мені не має боліти Зумрина краса, а я знав, що Зумра не повинна свою біду до моєї рівняти.

Тому ми ніколи й не бачили одне одного. Так би було завжди, якби троянди не втрутилися.

Коли Зумра першого разу мала прийти по воду, мені кортіло дізнатися, що скаже про ружі і чи понюхає котрусь із них. Уявляв, як переходить