Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, але ж його не затвердили ні ви, ні ваш компаньйон, пане Моррелю.
— А чом би це нам не лишити його капітаном? — сказав судновласник. — Щоправда, він замолодий, але начебто відданий справі й дуже досвідчений.
Данґлярове обличчя спохмурніло.
— Перепрошую, пане Моррелю, — сказав Дантес, підходячи, — якір опустили, і я до ваших послуг. Ви начебто гукали мене?
Данґляр відступив на крок.
— Я хотів вас запитати, чому ви заходили на острів Ельба?
— Сам не знаю. Я виконував останню волю капітана Леклера. Перед смертю він звелів мені доправити пакет маршалові Бертрану.
— То ви його бачили, Едмоне?
— Кого?
— Маршала.
— Авжеж.
Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік.
— А як імператор? — жваво запитав він.
— Здоровий, наскільки можу я судити.
— То ви і його бачили?
— Він зайшов до маршала, коли я в нього був.
— І ви балакали з ним?
— Та то він зі мною балакав, — усміхнувшись, відказав Дантес.
— І що він вам казав?
— Запитував про корабель, про час відбуття до Марселя, про наш курс, про вантаж. Гадаю, якби корабель був порожній і належав мені, то він ладен був би придбати його; та я сказав, що лише тримаю місце капітана і що корабель належить торговому дому «Моррель і син». «А, знаю, — сказав імператор, — Моррелі — судновласники з роду в рід, і один Моррель служив у тому самому полку, що і я, коли ми стояли у Валянсі».
— Правда! — з утіхою вигукнув господар судна. — То був Полікар Моррель, мій дядько, що дослужився до капітана. Дантесе, ви скажете моєму дядькові, що імператор згадував про нього, і ви побачите, як старий буркотун заплаче. Ох, — провадив судновласник, приязно ляскаючи молодого моряка по плечу, — ви добре вчинили, Дантесе, що вволили останню волю капітана Леклера й зупинилися біля Ельби; хоч, якщо дізнаються, що ви доправили пакет маршалові й розмовляли з імператором, то вам це може зашкодити.
— А як же це воно може зашкодити мені? — запитав Дантес. — Я навіть не знаю, що було в пакеті, а імператор ставив мені запитання, які поставив би першому-ліпшому зустрічному. Та дозвольте, ось уже прибули карантинні й митні чиновники...
— Ідіть, ідіть, любий мій!
Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр.
— То як? — запитав він. — Пояснив вам Дантес, чому заходив до Порто-Феррайо?
— Авжеж, любий Данґляре.
— Ага, тим ліпше! — відказав той. — Прикро бачити, коли товариш не виконує свого обов’язку.
— Дантес виконав свій обов’язок, і йому нема чого закинути, — заперечив господар судна. — Це капітан Леклер звелів йому зупинитися коло Ельби.
— До речі, про капітана Леклера... він віддав вам його листа?
— Хто?
— Дантес.
— Мені? Ні. Хіба у нього був лист?
— Мені здалося, що, крім пакета, капітан дав йому ще й листа.
— Про який пакет ви кажете, Данґляре?
— Про того, що його Дантес одвіз до Порто-Феррайо.
— А звідки ви знаєте, що Дантес одвозив пакет до Порто-Феррайо?
Данґляр зашарівся.
— Я проходив повз капітанову каюту і бачив, як він оддав Дантесу пакет і листа.
— Він мені нічого не казав, та якщо в нього є лист, то його мені передасть.
Данґляр замислився.
— Якщо так, пане Моррелю, то прошу вас, не кажіть про це Дантесові. Я, либонь, помилився.
Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов.
— То що, любий Дантесе, ви вже вільні? — запитав судновласник.
— Так, пане Моррелю.
— Хутко ж ви закінчили всі справи!
— Авжеж, я вручив митникам списки наших товарів, а з порту надіслали з лоцманом чоловіка, якому я й передав ваші папери.
— То вам тут уже нема чого робити?
Дантес швидко роззирнувся навкруги.
— Нічого, все гаразд, — сказав він.
— То гайда обідати до нас.
— Перепрошую, пане Моррелю, та передовсім я мушу побачитися з батьком. Дякую вам за честь...
— Правильно, Дантесе, правильно. Знаю, що ви добрий син.
— А мій батько, — нерішуче спитав Дантес, — він здоровий, ви не знаєте?
— Гадаю, здоровий, любий Едмоне, хоч я його й не бачив.
— Так, він весь час сидить у своїй кімнатці.
— Це свідчить принаймні, що він без вас ні в чому не мав потреби.
Дантес усміхнувся.
— Батько мій гордий, і якби він у чомусь і мав потребу, то ні в кого на світі, крім Бога, не попросив би допомоги.
— Отож, відвідавши батька, ви, сподіваюся, прийдете до нас?
— Ще раз перепрошую, пане Моррелю, та в мене є ще один обов’язок, який для мене так само дорогий.
— Ох, я й забув, що в Каталянах дехто чекає на вас так само нетерпляче, як і ваш батько, — красуня Мерседес.
Дантес усміхнувся.
— Он воно що! — провадив господар судна. — Тепер я розумію, чому вона тричі приходила допитуватися, чи скоро прибуде «Фараон». А нехай йому, Едмоне, ви щасливі, подруга у вас хоч куди!
— Не подруга вона мені, — поважно сказав моряк, — а моя наречена.
— Деколи це те саме! — зареготав судновласник.
— Не для нас, — відтяв Дантес.
— Гаразд, Едмоне, я вас не тримаю. Ви так добре облаштували мої справи, що я мушу дати вам час на улаштування ваших. Може, вам треба грошей?
— Ні, не треба. У мене лишилася вся платня, яку я одержав під час плавання, тобто майже за три місяці.
— Ви ретельний чоловік, Едмоне.
— Не забувайте, пане Моррелю, що батько мій убогий.
— Так, так, я знаю, щоб ви добрий син. Ідіть до батька. У мене теж є син, і я дуже розгнівався б на того, хто після тримісячної розлуки завадив би йому побачитися зі мною.
— То ви дозволите? — уклонившись, запитав юнак.
— Ідіть, якщо вам більше нічого мені сказати.
— Та нічого.
— Капітан Леклер перед смертю не давав вам листа для мене?
— Він не міг писати; та ваше запитання нагадало мені, що я мушу попросити у вас відпустки на два тижні.
— Для весілля?
— І для весілля, і для мандрівки до Парижа.
— Будь ласка! Ми будемо розвантажуватися тижнів із шість і вийдемо в море не раніше, ніж місяці за три. Та за три місяці ви повинні бути тут, — провадив судновласник, ляскаючи молодого моряка по плечі. — «Фараон» не може йти в плавання без свого капітана.
— Без капітана! — вигукнув Дантес, і очі його радісно засяяли. — Обережніше кажіть це, пане Моррелю, бо зараз ви відповіли на найбільш потаємні надії моєї душі. Ви хочете призначити мене капітаном «Фараона»?
— Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: «Домовилися!» Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів’я: «Chi ha compagno ha padrone»[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий — то вже моє діло.
— О пане Моррелю! — вигукнув юнак зі сльозами на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.