Читати книгу - "Таємний агент Микола Гоголь"

Проте антимусульманські моменти — це дрібниці порівняно з моментами антипольськими й антикатолицькими. На початку фільму його творці додають епізод, де поляки-католики виганяють із костелу Остапа й Андрія та б’ють їх. Кров холоне, коли слуги Тараса, прийшовши на Січ, розповідають про звірства поляків і приносять замотану в килим його вбиту дружину. Такого у Гоголя й близько не було! Дещо домислено епізод страти козаків на варшавському ринку, при цьому спеціально акцентується увага на негуманності поляків.

Але найбільш інтригуючий вигляд має химерно розвинена авторами фільму сюжетна лінія стосунків Андрія та польської панночки, дочки воєводи. Тут уже маємо справжній «голлівуд». Андрійко, не дочекавшись весілля, рве одежину на бідній панночці й ледь не ґвалтує її. Далі одягає лати й біло-червоний плащ (це кольори польського прапора) і йде битися з козаками. Його, як і належить, убиває Тарас, проказуючи ключову фразу: мовляв, що, синку, допомогли тобі ляхи? Проте наслідки Андрійкової любові дають про себе знати. Панночка вагітна, а бездушний воєвода змушує спостерігати її, як на варшавському ринку катують Андрійкового брата, Остапа. Панночка не витримує і йде звідти. Три дні вона не може розродитися. Повитуха, яка є католицькою черницею, не хоче їй допомогти. Нарешті панночка народжує хлопчика, після чого віддає Богові душу. Та й це не все. Воєвода, дивлячись на внука, витягує шаблюку й хоче його розрубати. В останній момент щось його стримує. А в кінці фільму цей самий воєвода наказує спалити Тараса.

Окрім антипольських, у фільмі посилені моменти православні. Тарас Бульба не лише проголошує тост за «русскую православную вєру» і мріє, щоб у світі не було інших вір, окрім цієї (так, до речі, у Гоголя!). Козаки Тараса старанно моляться, та й перед смертю не забувають перехреститися й пом’янути «святую Русь». У сцені, де показано обрання кошового отамана, з’являються, наче «Бог з машини», православні батюшки і «помазують» новообраного (чого-чого, а цього в повісті Гоголя немає).

Особливо цікаво показані в фільмі українські козаки. Це таке собі дике «русскоє товаріщество». Вони, наприклад, розважаються тим, що кладуть комусь на голову яблуко й намагаються поцілити в нього з пістолета. Цих козаків постійно б’ють ляхи. Правда, запорожці помирають не просто так. Перед смертю мусять обов’язково сказати щось на кшталт «Хай святиться руська земля!». Спілкуються вони, звісно, російською мовою. Хоча поляки у фільмі говорять польською. Словом, дає нам зрозуміти Бортко: ніякої української мови немає, а українські козаки — це росіяни, які люблять православіє, руську землю і царя-батюшку, бо чекають від нього порятунку. Думка про рятівну місію російського монарха чітко звучить у завершальному епізоді фільму.

Однак, окрім російської патріотичної (навіть шовіністичної) інтерпретації повісті «Тарас Бульба», існує традиція її проукраїнської інтерпретації. Чимало українців сприймали і сприймають Гоголя як «свого», а його «Тараса Бульбу» — як апологію «козацької слави». Таке бачення, наприклад, представив молодий Тарас Шевченко в своєму вірші «Гоголю»:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате…

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

У цьому вірші-присвяті Шевченко, ладний вбачати в Гоголі свого однодумця, зумисне акцентує увагу на епізоді вбивства Бульбою свого сина, трактуючи його як чин «За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраїни».

У такій інтерпретації Шевченко не був самотній. Діячі української культури (і не лише вони) сприймали «Тараса Бульбу» як український патріотичний твір, що пробуджує українську ж національну свідомість. Приміром, Дмитро Яворницький писав у «Історії запорізьких козаків», що саме повість «Тарас Бульба» стала першим поштовхом, який викликав у нього зацікавлення козацтвом. Мовляв, він, вивчаючи козацькі старожитності, «керувався виключно любов’ю (й нічим іншим) до запорізьких козаків, яка зародилася у нього ще з дуже раннього дитячого віку, коли його батько, “грамотій-самоук”, читав йому безсмертний твір Гоголя “Тарас Бульба” й змушував шестирічного хлопчину ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті».

Михайло Грушевський, видатний український історик і політик, один із лідерів українських визвольних змагань 1917–1920 рр., відзначав роль Гоголя в формуванні української національної свідомості: «…не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люди наших поколінь, певне, тямлять, скільки завдячали їм в розвої й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніяких причин викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості».

Високо цінував Гоголя й ідеолог українських націоналістів Дмитро Донцов, який писав:

«Ні один з повістярів, що писали українською, не відтворив так блискучо і з таким розмахом типи, а особливо дух старої козацької України, як Микола Гоголь. Мабуть тому, що модерні наші історичні повістярі цілковито втратили той дух, яким колись дихала Козацька Україна, а в Гоголі — як він сам писав — “ще гарцювала душа предків”».

Закономірно, що українські діячі намагалися «українізувати» «Тараса Бульбу». З’явилися українські переклади цього культового твору. Одним із перших був переклад Миколи Садовського. Можна ще згадати переклади Антона Хуторянина й Андрія Ніковського. Певний резонанс викликав переклад першої редакції твору, здійснений письменником Василем Шклярем у відверто проукраїнському дусі й опублікований 2003 року. Цей переклад навіть піддав критиці тодішній посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін, який заявляв, що Гоголь не міг такого написати. Отже, й сьогодні «Тарас Бульба» здатний стати каменем спотикання в житті політичному.

1890 року видатний український композитор Микола Лисенко написав оперу «Тарас Бульба» на лібрето Михайла Старицького. Останній також створив за згаданою повістю п’єсу. Ці твори дістали в радянській Україні сценічне втілення й мали помітну популярність. «Бульбоманія» має в Україні різні вияви. Наприклад, є пам’ятники Тарасові Бульбі на острові Хортиця,