Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Судячи зі світла, зараз ранок, тож я, напевно, вештався тут усю ніч. Ніхто не стане так вдягатися, щоб провести вечір на самоті, а це означає, що хтось уже має знати про моє зникнення. Отже, десь за цими деревами має бути будинок, де б'ють на сполох і організовують пошукові загони? Мої очі обшукують дерева, трохи сподіваючись, що зараз з-за листя з'являться мої друзі, поплескають мене по плечах і з жартами відведуть додому, але ці мрії не спроможні врятувати мене від лісу, мені неможна залишатися тут, сподіваючись на допомогу. Я тремчу. Мені треба йти, хоча б для того, щоб не змерзнути, але я не бачу нічого, крім дерев. Немає жодної ознаки, щоб зрозуміти, куди я йду, назустріч допомозі чи навпаки.

Не знаючи, що робити, я повертаюся до останньої турботи того, ким я був до цього.

— Анно!

Ким би не була ця жінка, саме вона, вочевидь, є причиною того, що я тут, але я не можу згадати, як вона виглядає. Може, це моя дружина або дочка? Жодне з припущень не видається правильним, але є в цьому імені якась сила. Я відчуваю, як воно намагається вести мене кудись.

— Анно! — кричу я, радше з відчаєм, ніж з надією.

— Допоможіть! — кричить у відповідь жінка.

Я обертаюся, шукаючи голос, в голові паморочиться, я бачу, як далеко серед дерев тікає щодуху жінка в чорному платті. Кілька секунд по тому я бачу, як поміж листям мчить її переслідувач.

— А ну стій! — кричу я, але голос у мене слабкий і втомлений; вони його не чують за своїм тупотінням.

Через шок я прикипів до місця, і тих двох уже майже не видно, коли я біжу навздогін, лечу за ними з такою швидкістю, якої не очікував від свого знесиленого тіла. Але марно: хоч як би хутко я не біг, вони завжди трохи попереду.

З моїх брів тече піт, вже й без того важкі ноги стають ще важчими та зрештою підводять мене, я падаю в грязь. Борсаючись у листі, я підводжусь саме вчасно, щоб почути її крик. Різкий від страху, він заповнює собою весь ліс і замовкає після пострілу.

— Анно! — у відчаї кричу я. — Анно!

Відповіді немає, лише відлуння пострілу.

Тридцять секунд. Саме стільки я вагався, коли вперше помітив її, і саме на такій відстані від неї був, коли її було вбито. Тридцять секунд нерішучості, тридцять секунд, щоб втратити когось остаточно.

Біля моїх ніг лежить товста гілка. Я підіймаю її та змахую для проби; її вага та груба текстура кори заспокоюють мене. Проти пістолета вона не допоможе, але краще йти по лісу з нею, ніж з пустими руками. Я досі важко дихаю, досі тремчу після бігу, але почуття вини штовхає мене туди, де кричала Анна. Розуміючи, що видаю забагато шуму, я відхиляю обвисле гілля й шукаю те, що насправді не хочу бачити.

Ліворуч від мене хрустить гілка.

Я затамовую подих і шалено прислухаюся.

Знову хрустіння; чиїсь ноги крокують по листю та гілках, обходячи мене.

Моя кров охолола, я заціпенів. Я не наважуюсь озирнутися через плече.

Хрускіт гілок наближається, позаду мене чується дихання. Мої ноги слабшають, гілка падає з рук.

Я міг би помолитися, але не пам'ятаю потрібні слова.

Моєї шиї торкається теплий подих. Я відчуваю запах алкоголю та сигарет, душок немитого тіла.

— Схід, — сипить чоловік і кладе в мою кишеню щось важке.

Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.

Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!

Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.

— О! — здивовано кажу я.

Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.

Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?

«Якщо це дійсно милосердя».

Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…

Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.

«Наскільки треба заблукати, щоб дозволити дияволові вести себе додому?»

«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».

Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.

Надія мене покинула.

Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.

2

Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.

Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела