Читати книгу - "Дорослі зненацька"

— Кінчай базар! Ти не в школі? Треба терміново мотнутись за однією адресою. Я думав, що сам встигну, але на «оптуху» маю з’їздити, вчора свіжі квіти привезли, — посерйознішав Гарик.

— Нормально. Я якраз школу проспав, — повідомив Тимофій.

— Та нафіга тобі та школа? Читати-рахувати вмієш, а в цьому житті більше нічого не потрібно, — реготнув Гарик. — Давай! Ноги в руки, і вйо. Букет у Маринки забереш, — відімкнув зв’язок.

Тимофій голосно зітхнув. Сніданку, судячи з усього, сьогодні не буде. Він подивився на розбурхане ліжко, вирішив, що застеляти його потреби немає, і почав натягувати на себе джинси і футболку. Кінець квітня в цьому році видався несподівано теплим. Зима, яка тривала до березня, закінчилась буквально за тиждень. До того сховане за хмарами сонце впевнено вигулькнуло на небосхилі, розтопило своїми променями снігові купи, перетворило вулиці на річки і на деякий час викликало асоціації з Венецією, висушило асфальт і зараз по-літньому пригрівало повітря.

Тимофій взув кросівки, кинув поглядом на рюкзак із зошитами, що стояв у передпокої, ще раз зітхнув і закинув його однією лямкою на плече. Легко збіг по східцях донизу, опинився на вулиці, вдихнув насичене весняними запахами повітря. За кілька хвилин він спустився в метро, на мить зупинився перед турнікетом, дістав жетон, озирнувся навколо, пересвідчився, що чергова про щось захоплено перемовляється з прибиральницею, перестрибнув одним рухом через металеву загорожу, зекономивши на жетоні. Наштовхнувся на осудливий погляд якоїсь жінки, але особливої уваги на те не звернув.

Незабаром знову опинився на вулиці, впевнено наблизився до обшитого білою пластиковою «вагонкою» кіоску, що розташувався неподалік від виходу зі станції метро, потягнув на себе ручку дверей.

— Доброго ранку тобі, славна дівчино Марино, — вклонився з дивним реверансом. — Як вам спалося і чи снились яскраві сни? — приклав руку собі до грудей.

— Мені наснився лицар на білому коні, який подарував мені норкове манто і своє серце! — із усмішкою відреагувала Марина. Вона була невисокою брюнеткою із заплетеним у дитячі кіски волоссям та пірсингом у губі, в носі та кількома сережками у правому вусі. Мішкуватий джинсовий комбінезон приховував її фігуру.

— Ви, як завжди, чарівні, — схопив Тимофій дівчину за руку, вдаючи, що хоче поцілувати її пальці.

— А ти, як завжди, клоун нещасний! — висмикнула руку Марина.

— Чому ж нещасний? — заперечив Тимофій. — Я щасливий, що можу бачити вас, прекрасна феє, — помахав у повітрі рукою, імітуючи якісь чарівні рухи.

— Малий ти ще, — відмахнулась дівчина. — Зелений, як недостиглий помідор! Хоча дівчата, певно, штабелями падають, — зробила несподіваний висновок.

— Однак моє серце назавжди віддане вам, — ще раз шляхетно нахилився всім тілом Тимоха.

— От тільки не треба мені тут казочки розповідати, — похитала головою дівчина. — Всім вам тільки одне і треба.

— Так! Нам потрібна лише ваша любов, — патетично вигукнув хлопець, усміхнувшись.

— Ага! Полюбилися, і на вихід. А нам потім розгрібай вашу любов, — зітхнула Марина, певно, згадавши якийсь не дуже позитивний життєвий досвід. — Не зли мене! Он букет, ось адреса. За сорок хвилин маєш бути там, — кивнула на запаковані квіти і папірець з назвою вулиці.

Тимофій задоволено реготнув. Злегка «тролити» Марину було його улюбленим заняттям. Та і їй, судячи з усього, настрій піднімало. Жилося ж не надто весело! Дівчина переїхала з Макіївки до Києва нещодавно, після того, як у її місті після пережитих обстрілів запанувала анархія. Щось там, очевидно, сталося не дуже приємне, хоча Маринка ніколи про те не говорила. Так, якісь іноді не зовсім зрозумілі фрази, що виказували весь негатив спілкування з «ДНР-івцями».

Жила вона тепер у якомусь гуртожитку, вчитись далі змоги не мала, хоча перед тим опановувала професію психолога у Донецькому університеті. Іноді впадала у якийсь дивний транс, «зависала» на якийсь час, не чуючи навколишніх, але з квітами працювала як професіонал і компонувала дивовижні букети. Крім того, Тимоха підозрював, що вона спить з Гариком, хоча на щось серйозне у цих стосунках не варто було сподіватись.

— Бувайте, королево, — помахав рукою Тимофій, затиснувши в іншій букет.

— Іди, бідо! — всміхнулася дівчина, але хлопець її вже не чув. Він квапливим кроком прямував до підземного переходу з великою літерою «М» над ним.

Цього разу Тимофій таки скористався жетоном. Стрибати з квітами було незручно і зовсім не солідно. Людей на ескалаторі було мало. Час робочий, район тут зовсім не туристичний. Тимоха, не чекаючи, допоки його довезуть рухомі східці, швидко збіг донизу, зупинився на пероні, очікуючи потяга. За хвилину зайшов до вагона, поправив рюкзак на плечі, іншою рукою міцно тримав букет. Від рвучкого початку руху похитнувся, спробував схопитися вільною рукою за поручень, але не встиг, заточився і гепнувся на сидіння. І все було б нічого, якби там не сиділа якась дівчина. Тимофій майже вмостився їй на руки!

— О! — відреагувала на його появу дівчина. — Сьогодні у нас «хлопцепад» у метро? — смішно зморщила носик. Тимофій відчув, як пашіє обличчя, рвучко скочив на ноги, міцно схопився за поручень, подумки проклинаючи рюкзак, через який вскочив у халепу.

— Соррі, — спромігся нарешті видихнути Тимоха. Він кілька разів тихо вдихнув-видихнув, опановуючи несподіване хвилювання.

— І все? — насмішкувато глянула на нього дівчина. Вона мала яскраво-руде волосся, явно фарбоване, зеленувато-сірі очі та ластовиння на кирпатому носі. Зовсім не красуня, але щось таке в ній було. «Лисичка!» — вирішив Тимофій, розглядаючи червонясто-рудий колір волосся.

— Я маю впасти на коліна і благати вибачення? — іронічно спитав Тимоха, повністю прийшовши до тями.

— Ну, як мінімум, джентльмен має подарувати дамі квіти на знак того, що він розкаюється у своєму вчинку, — пильно поглянула на хлопця Лисичка.

— А де тут дами? — ніби здивовано озирнувся хлопець. — Хоча, тримай! Це тобі! — несподівано навіть для себе простягнув квіти дівчині.

Вона недовірливо поглянула на Тимоху, несміливо забрала букет, опустила голову, вдихаючи квітковий аромат, задоволено усміхнулась, від чого її обличчя стало, на диво, милим і домашнім. «Жінки… — подумав Тимофій. — Мама теж так на квіти тоді реагувала», — згадав випадок із тіткою, завдяки якій зміг подарувати мамі букет.

— Дякую, — тихо промовила Лисичка. Якась жінка, що сиділа навпроти й уважно спостерігала за тим, що відбувається, голосно зітхнула і з усмішкою поглянула на дівчину. Поїзд зупинився.

— Ой! Моя станція! — несподівано скочила з місця рудоволоса, і за мить стулки за нею зачинися. Тимофій розгублено застиг на місці, переводячи погляд з підступних дверей на місце, де щойно сиділа Лисичка.

— Що? Впустив своє щастя? — перепитала у хлопця жінка.

— Шукайте своє, пані, а моє мене саме знайде, — не дуже приязно подивився на неї Тимофій. Жінка ображено мугикнула, але промовчала, відвернувшись до якогось рекламного плаката на дверях.

Біля виходу з