Читати книгу - "Сліпий годинникар"

їм колись якусь давню книжку, яка вказує, у що вони мають вірити. Якщо наукові докази, засвоєні в дорослому віці, суперечать цій книжці, то, мабуть, думають вони, щось не так із науковими доказами. Раз усі методи вуглецевого аналізу сходяться на тому, що Землі вже тисячі мільйонів років, щось явно має бути не так з усіма методами вуглецевого аналізу. Священна книжка дитинства не може, не повинна помилятися!

Однак є підстави для оптимізму. Коли «Сліпий годинникар» уперше вийшов у Сполучених Штатах, видавці відправили мене в короткий тур країною, і я став учасником багатьох прямих ліній на радіо. Мене попереджали, що можна очікувати неприязних запитань від слухачів-фундаменталістів, і, зізнаюсь, я готувався розбити їхні аргументи. Насправді ж усе пройшло ще краще. Слухачі, які телефонували, були щиро зацікавлені в предметі еволюції. Вони не ставилися до нього неприязно, вони просто… нічогісінько про нього не знали. Замість розбивати аргументи, я виконав конструктивніше завдання просвіти простих і наївних людей. Вистачило кількох хвилин, аби пробудити в них розуміння потуги дарвінізму як переконливого пояснення життя. У мене склалося враження, що єдиною причиною, з якої вони не бачили його можливостей раніше, було те, що цей предмет був повністю вилучений з їхньої освіти. За винятком розпливчастої маячні про «мавп», вони просто нічого не чули про дарвінізм і не уявляли, у чому його суть.

Я згадую одного студента-креаціоніста, який через якусь випадкову процедуру відбору одного разу був прийнятий на факультет зоології Оксфордського університету. До того він навчався в невеличкому фундаменталістському коледжі у Сполучених Штатах і виріс у простого младоземельного креаціоніста. Коли ж прибув до Оксфорда, то приохотився відвідувати курс лекцій з еволюції. Наприкінці він підійшов до лектора (яким виявився я), сяючи первісною радістю відкриття: «Отакої! — не міг натішитися він. — Оце так еволюція! Вона справді має сенс». А вона таки, безумовно, має. Як було написано на футболці, яку люб’язно прислав мені один невідомий американський читач: «Еволюція — найграндіозніше шоу на Землі — єдина гра в місті!»

Річард Докінз

Оксфорд, червень 1996 р.

*  Книжка під цією назвою була видана у Нортоні 1996 року. (Прим. ред.)

Передмова

Ця книжка написана в переконанні, що наше власне існування колись було найбільшою з усіх таємниць, але перестало нею бути, бо таємницю розгадали. Це зробили Дарвін і Воллес, хоча ми ще деякий час продовжуватимемо додавати до їхньої розгадки свої примітки. Я написав цю книжку, бо був здивований тим, скільки людей, схоже, не лише не знають про існування елегантного й прекрасного розв’язання цієї найглибшої з проблем, а й (дивовижно!) у багатьох випадках навіть не підозрюють, що тут взагалі була якась проблема!

А проблема тут полягає у складному задумі. Обсяг пам’яті комп’ютера, на якому я пишу ці рядки, становить приблизно 64 кілобайти (для зберігання кожного символу тексту використовується один байт). Цей комп’ютер був свідомо задуманий і умисно виготовлений. Мозок, який допомагає вам розуміти мої слова, є сукупністю приблизно десяти мільйонів кілонейронів. Багато з цих мільярдів нервових клітин мають більше тисячі «електричних провідців», що з’єднують їх з іншими нейронами. Більше того, на молекулярно-генетичному рівні кожна окрема з понад трильйона клітин організму містить приблизно в тисячу разів більше точно закодованої цифрової інформації, ніж увесь мій комп’ютер. Складності живих організмів відповідає елегантна ефективність їхнього зовнішнього оформлення. Якщо хтось не погоджується, що існування такої мас­штабної складної конструкції просто вголос вимагає пояснення, я здаюся. Хоча ні, якщо на те пішло, я не здаюся, бо однією з моїх цілей у цій книжці є передати частину щирого захоплення біологічною складністю тим, хто ще не відкрив на неї очі. Але після цього моєю другою основ­ною метою є таки розкрити таємницю, пояснивши її.

Пояснення — складне мистецтво. Можна пояснити щось так, аби ваш читач зрозумів слова, а можна так, аби він усім єством осягнув їхнє глибинне значення. У другому випадку іноді недостатньо просто неупереджено викласти докази. Треба стати адвокатом і задіяти хитрощі адвокатської професії. Ця книжка не є безпристрасним науковим трактатом. Такими є інші книжки з дарвінізму, багато з яких чудові, інформативні й мають читатися у зв’язці з цією. Слід зізнатися, що ця книжка не просто далека від безпристрасності, а й місцями написана з такою пристрастю, що у фаховому науковому журналі могла б викликати нарікання. Безумовно, її завдання — інформувати, але й переконувати теж, і навіть (цілі тут можна визначити доволі чітко) надихати. Я прагну надихнути читача баченням нашого власного існування, з яким він безпосередньо стикається, як страшної таємниці й водночас передати весь свій захват від того факту, що це — таємниця з елегантною розгадкою, доступною нашому розумінню. А ще я прагну переконати читача в тому, що дарвінівський погляд на світ не просто виявився слушним, а що це — єдина відома наразі теорія, здатна в принципі розгадати таємницю нашого існування. Це робить дарвінізм двічі задовільною теорією. З цього можна зробити впевнений висновок, що він застосовний не лише на цій планеті, а й в усьому Все­світі, де тільки можна знайти життя.

Та в одному я хочу відмежуватися від професійних адвокатів. Юристові чи політикові платять за його пристрасть і переконливі промови в інтересах клієнта або справи, в яку сам він може й не вірити. Я таким ніколи не займався й не збираюсь. Я можу не завжди бути правим, але я палко обстоюю істину й ніколи не говоритиму того, що не вважаю правильним. Пам’ятаю, як я був шокований, відвідавши дискусійний клуб одного університету для дебатів із креаціоністами. За обідом після дебатів мене посадили біля молодої жінки, яка виголосила доволі потужну промову на користь креаціонізму. Вона явно не могла бути креаціоністкою, тож я попросив її чесно розповісти мені, чому вона це зробила. Вона дуже легко визнала, що просто вдосконалювала свої навички ведення дебатів і їй видалося цікавішим обстоювати позицію, в яку вона не вірила. Вочевидь, це поширена практика в університетських дискусійних клубах, де учасникам просто вказують, на чиєму боці їм виступати. Їхні власні переконання до уваги не беруться. Я ж пройшов довгий шлях із виконання неприємного завдання публічних виступів, бо вірив в істинність руху, який мене просили представляти. Коли я виявив, що члени клубу використовують цей рух як засіб гри в супе­речку, то вирішив відхиляти майбутні запрошення від дискусійних клубів, які заохочують нещире обстоювання позицій там, де на кону стоїть наукова істина.

З причин, які мені не зовсім зрозумілі, дарвінізм, схоже, потребує захисту більше, ніж аналогічні усталені істини в інших галузях науки. Багато хто з нас не розбирається у квантовій теорії, спеціальній чи загальній теорії відносності Ейнштейна, але це саме по собі ще не приводить нас до виступів проти цих теорій! Дарвінізм же, на відміну від ейнштейнізму, схоже, вважається законним об’єктом для нападок критиків із будь-яким ступенем невігластва. Припускаю, що одна з проблем дарвінізму полягає в тому, що, як проникливо зазначив Жак Моно, кожен вважає, що розуміє його. Це справді навдивовижу проста теорія, настільки, що деякі люди можуть вважати її просто дитячою порівняно з майже усіма фізичними й математичними. По суті, вона зводиться до простої ідеї, що невипадкове розмноження там, де є спадкова мінливість, має далекосяжні наслідки за наявності часу для їх накопичення. Однак ми маємо вагомі підстави вважати, що