Читати книгу - "Війна з Росією"

збройних сил НАТО в Європі)[3], розташованому на півночі від міста Монс у Бельгії, я був досвідченим фахівцем, який у минулому командував військами швидкого реагування НАТО. Обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача протягом трьох років і маю зізнатися: як і багато моїх високопоставлених колег-військових, я вважав, що стратегічною метою НАТО має бути партнерство з Росією, навіть незважаючи на її вторгнення у Грузію у 2008 році. Я кілька разів відвідував Москву, розбудовуючи відносини з керівництвом російської армії. Я також приймав у себе генерала Валерія Герасимова, який наразі є головою генштабу Росії та командувачем російських збройних сил.

Проте моє розуміння реальних намірів Росії кардинально змінилося після вторгнення її у Крим та на Схід України і підтримки там сепаратистів, а також після заяв російського президента про об’єднання російськомовних громадян під прапором «матінки Росії». Відтоді Росія є нашим стратегічним опонентом, що ступив на шлях конфронтації із Заходом. Вона створила і продовжує нарощувати свою військову міць, викинувши на смітник всі правила, на яких ґрунтувалася система безпеки в Європі після холодної війни. Путін запустив маховик, який можна буде зупинити лише тоді, коли Захід прокинеться, усвідомить, що справжня війна стає все реальнішою, та почне вживати термінових заходів.

Ця книжка є і попередженням, і застереженням. Поки не стало надто пізно.

Ще у березні 2014 року ми всі — західні військові лідери — не могли повірити, що анексія Криму — це не що інше, як російське вторгнення в Україну. Ми не вірили до тих пір, поки це не стало абсолютно очевидним. Відверто кажучи, у контексті всіх подій то була перша спроба силою змінити кордони Європи з часів гітлерівського вторгнення у Радянський Союз у 1941 році.

Ми не лише стали свідками повернення до жорстокої політики сили, політики «заліза та крові» в Європі, а й побачили нову форму війни держави з державою. Росія не просто грубо застосувала силу — вона підірвала цілісність України зсередини, навіть не вдаючись до нападу в звичному для всіх розумінні. Я дивився телевізійні випуски новин CNN і BBC News 24 на великому екрані в офісі штаб-квартири НАТО. Показували солдат у зеленій формі без розпізнавальних знаків, які б ідентифікували їх, вказували на державу та рід військ. Їхні обличчя приховували балаклави та шоломи. Вони керували транспортними засобами, приналежність яких теж неможливо було встановити. Я та інші командири спостерігали за цим і дуже добре розуміли, кому належить той транспорт і хто ним керує. Але одна справа розуміти, а інша — довести це. Все було організовано дуже професійно та чітко виконувалося. Ми навіть не думали протистояти цьому, адже Україна не є членом НАТО.

Потім ми регулярно отримували рапорти від Розвідувального центру НАТО, що займається збиранням та обробкою інформації. У них були дані про чисельність бронетанкових військ і повітряно-десантних дивізій, які готувалися до вторгнення в іншу частину України. Крім того, ми стали свідками безпрецедентного нарощення російської військової присутності на кордоні з країнами Балтії: Естонією, Латвією та Литвою. Тепер це вже ставало нашою проблемою, тому що балтійські країни є членами НАТО з 2004 року. А потім, 18 березня 2014 року, президент Путін виступив у Кремлі й офіційно визнав Крим частиною Російської Федерації.

Наступного ранку ми разом із моїм безпосереднім босом — Верховним головнокомандувачем Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі[4], генералом Філом Брідловом — вже сиділи на оперативній нараді у штаб-квартирі НАТО, в Центрі управління кризовими операціями, що є самим серцем Ставки Верховного головнокомандувача. Цей сучасний командний центр було побудовано замість старого бункера часів холодної війни. Сучасне приміщення — стратегічний нервовий центр НАТО — призначене для реагування на виклики XXI століття, породжені конфліктами. Роботу Центру забезпечує як військовий, так і цивільний персонал із двадцяти восьми країн Альянсу. Він співпрацює з безліччю міжнародних організацій та установ, разом з якими НАТО виконує свою найважливішу місію. Група командування штабу може розробляти стратегічні плани і діяти, маючи сучасні комп’ютери, велику кількість медіа-каналів, що цілодобово отримують інформацію з різних новинних ресурсів і громадських медіа, а також можливість спостерігати в реальному часі за допомогою супутників і безпілотників.

Скляні стіни, відкритий офісний простір та яскраво освітлені кімнати для конференцій роблять атмосферу Центру більш схожою на торговельний майданчик інвестиційного банку Лондона, ніж на традиційний військовий штаб, де групі командування та допоміжному персоналу доповідають про поточну ситуацію у зонах конфліктів.

Попри шок від російського вторгнення тон дискусії був виваженим і поміркованим. Говорили по суті. Ми намагалися знайти можливість вчасно продемонструвати, що НАТО залишається впливовою організацією, з якою варто рахуватися. Зрештою, для того щоб протистояти військовій агресії, у нас був сценарій, розроблений Альянсом шістдесят п’ять років тому. Зробивши щось не так, ми би ризикували показати, що НАТО має слабкі сторони. Тому всі двадцять вісім держав-членів НАТО повинні були узгодити дії та продемонструвати усьому світові єдність.

Як же це мало відбуватися?

Я добре пам’ятаю присмак нереальності, коли командувач Військово-повітряних сил США, генерал-майор, ветеран кількох війн останнього десятиріччя та людина, не схильна перебільшувати, робив для нас аналіз змісту кремлівської промови президента Росії. Він цитував часом дивні, але завжди гіпернаціоналістичні вислови російського президента на кшталт: «У нас є всі підстави вважати, що політика стримування Росії, яка відбувалася у вісімнадцятому, дев’ятнадцятому і двадцятому століттях все ще триває». Далі було застрашливе попередження для Заходу: «Якщо ви стиснете пружину, вона у якийсь момент розпрямиться. Це те, що ви мусите пам’ятати завжди». Промова закінчувалася недвозначною заявою, що Росія та Україна були «однією нацією» і що «Київ є матір’ю міст руських».

Я слухав, і наслідки ставали все яснішими. Анексія Криму та мрія Путіна возз’єднати всі колишні «російськомовні» республіки Радянського Союзу під прапором «матінки Росії» мало чим відрізнялися від ідей Гітлера та анексії ним Судетів у 1938 році. Чи говоритимуть майбутні історики про Крим як про Рейнську область і Судети нашого часу? І далі за аналогією: чи зможе спроба Росії знову приєднати країни Балтії з їхніми чималими російськомовними меншинами до нової Російської імперії призвести до ситуації, подібної до тієї, що була у Польщі за часів Гітлера? Моя відповідь — незаперечне «так», якщо НАТО не зможе проявити рішучість. Ми спостерігали подальше нарощування російських військ на кордонах як України, так і країн Балтії. Такого сценарію НАТО ніколи не мало. І сучасний Захід (йдеться про більш широке поняття — Європу, США, Канаду, Австралію та Нову Зеландію разом узяті) теж ніколи не міг уявити такого