Читати книгу - "Я, Богдан"

Навіки закрилася дорога до Мотронки, ніколи вже не вернуся до неї, ні для чого тепер жити і все ні для чого, ні на що. Я — нінащний. Згадував її голос, її уста, її руки, її груди. Заплющував очі, і вона ставала переді мною жива (хоч була мертва), цілувала мене тихо, обвивала шовковими руками. Я питав її: «Невже ти винна?» Самими бчима вона відказувала: «Ні! Ні! Ні!» Невже така жінка могла стати підтіпанкою того зайди з висушеною душею, з голосом, сповненим тихого брязку золота? Жінка не знає лицемірства. Для неї це уява, незалежність, влада, свобода, пригода — все що завгодно. А ми судимо її своїм чоловічим суворим і неправедним судом. І смерть її не принижує, а возвищає. Поставало переді мною лице повішеної — трагічне й жорстоке. Ніколи не простить ні мені, ні цьому світові.

А може, вона смертю своєю хотіла вибавитинарод свій, порятувати його від розгрому остаточного і принесла йому перемогу тут, під Берестечком, перемогу хай тимчасову, але ж таку потрібну? Показати, що живе дух народу польського, бо й сам народ живе, поки живий його дух. Яка жінка відмовилася б від такої долі? Чи тільки Юдіф здатна була на вчинок страшний і великий? Надто добре знала Мотрона про силу моєї любові до неї, знала, в який відчай западу я від звістки про смерть любові. Може, й Берестечка б ніколи не було, коли б гонець запізнився і я не довідався про те, про що довідався. І доля України була б не така, зміг би я ще очистити довкола себе все, прибрати небажаних, забезпечити майбуття. Хто може його забезпечити?

Розум мій був приспаний горем, я полинув до своєї туги, мене вже не було, але ніхто у війську не знав того, військо ждало свого гетьмана, сподівалося на його мудрість, полковники підпускали до себе королівське військо, не чинили йому ніяких перешкод, не завдаючи ударів там, де треба було їх завдати, покладалися тільки на мене, зверталися до мене, добиралися до моєї свідомості наввипередки один перед одним, штовхалися, товпилися, сварилися, я б сміявся з них, коли б не був такий зрозпачений і коли б не був там, під Берестечком.

Я ж став менший чорного мураха на чорному пні серед чорної ночі.

Вмерши для світу й для самої себе, Мотрона жила в мені далі, але голосу не подавала і не подала, я ждав, аж поки переконався, що ждати нічого, треба жити далі без неї і не для неї, а для справи свободи. Горе старого чоловіка тяжче за кам’яні кряжі. Горе придавило мене під Берестечком, і я не міг поворухнутися. Лежав без змислів і без життя. П’яний од горя. Зобов’язання перед народом, наміри його ощасливити щоразу наштовхуються на зло, мрію вбиває жорстока правда життя, і все кінчається поразкою. Я зазнав поразки під Берестечком, перш ніж було розбите моє військо. Не була то слабість, а тільки відчуття, що все скінчилося насправді, аж до глибин відчаю. І надлюдська сила, якою примусив себе жити далі, не давала мені ніякого вдоволення, навпаки, принижувала мене у власних очах, і чи надовго вистачить мені тої сили, я не знав. Міг усправедливити подальше життя тільки нечуваним вичином. Для такого життя, мабуть, треба поразки ще більшої, ніж я зазнав, тільки тоді можна перетривати. І я зазнав тієї поразки сповна.

Берестечко!

— Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

— Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили;

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі —

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть…

Україна лягла під Берестечком. А коли встала, то була вже не та молода й свавільна, а постаріла на тисячу літ і з пустим серцем.

Ні, то не Україна, а я, гетьман, я, Богдан.

Я ще спробував був стрепенутися. Навіть програна битва — ще не програна доля. Для тих, хто лишився живий. Бо ж мертвим однаково.

Про сю битву страшну немає наших описів. Хто вмів би і міг описати, був убитий, а вцілілі не мали до того ні охоти, ні спонукань. І я, гетьман, не бачив її, єдину битву програв і єдиної не бачив, осліплий од горя. В години відчаю я кликав до себе Самійла з Орка, та він не йшов, навіть він одступився од мене, лякаючись отхлані мого розпачу. А тоді прийшов і став промовляти до мене словами невластивими, суворими й тяжкими, і я не міг відповісти.

— Казав ти, гетьмане, — мовив дух Самійлів, — чистий ти з народження твого із лона матері від усякого гріха і донині не маєш за собою вини ніякої. І повсюди ти, гетьмане, виправдуєш, і возносиш, і хвалиш себе, не визнаючи за собою жодного гріха з народження свого, а гріх твій — у кожній смерті людській і в кожній стоптаній билинці. Бо ти ж гетьман.

…І ти ж, гетьмане, хвалився цільністю своєю і відданістю великою народові, а тоді позоставив народ гинути, а сам занурився в отхлані душі власної, забувши, що не може душа двом силам і двом стихіям, служити, то тільки одним оком можна обіймати землю і висоту небесну.

…І ще ти казав, гетьмане, що не був ні гонителем, ні мучителем нечестивим ніколи, і світлість у серці мав завжди від діл своїх, а сам же піддався темнощам у найтяжчу хвилю для народу твого, і був ти за се, гетьмане, покинутий і зоставлений…

Що я міг відмовити на ті гіркі слова?

А військо ж моє під Берестечком мало всього в достатку. Може, не перевищувало королівських сил лічбою, та зате переважало одностайністю, якої так бракувало в панському обозі, де великопольська шляхта неприязним оком позирала на короля і магнатів українських, а численна челядь то й геть не рвалася туди, де в панів чуби тріщатимуть.

Козацький табір був дуже великий, може й на дві милі завдовжки і завширшки, так що з кінця в кінець незмога охопити й оком, багатолюдний, огнистий. Вали, гнізда для гармат, шанці для захисту людей, коней і живності, пороху і припасів хоч і на чверть року. Я поставив своє військо вище села Солонева на західному березі Пляшівки, що впадала в Стир, через Пляшівку невигідна переправа, бо довкруж