Читати книгу - "Лабіринт духів"

дивився на чудо. Поруч була оголена спина його дружини, яку Даніель узявся цілувати згори донизу, від чого Беа прокинулася зі сміхом і рвучко обернулася. Даніель обійняв її і повільно поцілував у губи, так, ніби хотів випити її. Потім відгорнув укривало і став насолоджуватися спогляданням, пестячи її живіт пучками пальців, доки Беа не затиснула його руку між стегон і сласно не облизала йому губи.

– Сьогодні Сан-Жорді. Ми запізнимося.

– Фермін уже відчинив, я впевнений.

– П’ятнадцять хвилин, – погодилася Беа.

– Тридцять, – відказав Даніель.

Зрештою вони вклалися в сорок п’ять, плюс-мінус хвилина.

Ранкові вулиці починали оживати. Блакитно-волошкове небо з оксамитовим світилом на ньому, наче гобелен, розіслалося над Барселоною, тимчасом як тисячі містян повиходили на сонечко, щоб прогулятися між сотнями прилавків із книжками, якими були заставлені алеї і тротуари. Сеньйор Семпере твердо вирішив, що вони мусять виставити свій прилавок перед книгарнею, просто посеред вулиці Святої Анни. Просто неба стало кілька столиків із книжками, а за ними, обслуговуючи покупців, загортаючи покупки або ж просто спостерігаючи, як люди проходять мимо, зібралася вся команда Семпере в повному складі. Попереду виступав Фермін, уже лише в сорочці, без свого габардинового пальта. Поруч із ним Даніель і Беа пильнували касу.

– І де ж обіцяна злива? – запитав Даніель, вступаючи в стрій.

– По дорозі до Тунісу, там вона більше потрібна. Слухай-но, Даніелю, а чому це в тебе сьогодні з самого ранку така шельмівська пика? Правду кажуть, весна прийшла…

Сеньйор Семпере й дон Анаклето (який мав руку, набиту до загортання пакунків, і завжди приєднувався до книгарів як допоміжна сила) сиділи кожен на стільці й радили книжки тим покупцям, що ніяк не могли вибрати. Софія вабила до прилавка молоденьких парубків, які підходили, щоб просто подивитися, і йшли зрештою, обов’язково щось купивши. Навіть місцевий годинникар, дон Федеріко, разом зі своєю спорадичною полюбовницею Мерседітас зголосилися допомогти.

Однак найбільше розкошував маленький Хуліан, який із захватом спостерігав за людьми, що носили книжки й троянди. Стоячи на ящику біля своєї матері, він допомагав їй рахувати монети й методично знищував запас «Суґусу», який знайшов у кишенях Фермінового пальта. Якоїсь миті опівдні Даніель задивився на нього й усміхнувся. Хуліан давно не бачив батька в такому доброму гуморі. Можливо, сьогодні тінь смутку, що так довго супроводжувала його, забралася геть, як ті грозові хмари, про які всі говорили і яких ніхто не бачив. Іноді, коли боги не дивляться, а доля блукає невідь-де, навіть хорошим людям трохи щастить у цьому житті.

3

Вона була одягнута в чорне з голови до п’ят, а на обличчі мала темні окуляри, в яких відбивалася, прямуючи в далечінь, заповнена людьми вулиця Святої Анни. Алісія ступила кілька кроків уперед і заховалася під аркою одного з під’їздів. Звідти вона потай спостерігала за тим, як члени родини Семпере продавали книжки, балакали з перехожими й насолоджувалися днем так, як вона цього ніколи не зможе робити.

Вона всміхалася, бачачи, як Фермін вихоплює книжки з рук у необачних покупців і замінює їх на інші; як Даніель і Беа обмінюються поглядами, спілкуючись мовою, яка сповнювала Алісію заздрощами, хоч вона й знала, що не заслуговує на таку близькість; як Фернандіто зачаровано дивиться на Софію і як Семпере-старший задоволено оглядає свою родину й друзів. Алісії хотілося підійти до них і привітатися. Сказати, що більше їм не треба нічого боятися, й подякувати за те, що впустили її, нехай і ненадовго, у своє життя. Їй хотілося б, понад усе на світі, бути одною з них, однак їй вистачало й самого спогаду про них, щоб почуватися щасливою. Алісія вже збиралася йти звідти, коли помітила погляд, який зупинив час.

Малюк Хуліан пильно дивився на неї з сумовитою усмішкою на обличчі, немовби читаючи її думки. Хлопченя підняло ручку й помахало на прощання. Алісія помахала йому у відповідь. За мить вона вже зникла.

– Кому це ти махаєш, зайчику? – запитала Беа, помітивши, що син, немов загіпнотизований, уп’явся очима в натовп.

Хуліан обернув обличчя до матері й узяв її за руку. Фермін, який саме нагодився за своїм запасом «Суґусу», наївно гадаючи, що той досі в його пальті, знайшов лише порожні кишені. Він обернувся до Хуліана з наміром вишпетити його, коли також помітив, як хлопчик махає комусь, і простежив за його зачарованим поглядом.

Алісія.

Він відчув її присутність, не потребуючи навіть бачити її, і благословив небо – чи будь-кого, хто відвів ці хмари на інші пасовиська, – за те, що воно повернуло її ще раз. Можливо, Бернарда врешті-решт таки мала рацію, і часом дещо в цьому собачому світі закінчується так, як повинно закінчуватися.

Фермін схопив своє пальто й нахилився до Беа, з якою хлопчина в окулярах зі скельцями, як у телескопа, саме розраховувався за збірник творів сера Артура Конан Дойла.

– Слухай-но, начальнице, твій синок підчистив мені всі кишені, і я відчуваю, що рівень цукру в моїй крові впав нижче, ніж після промови Пассіонарії [150]. Зважаючи на те, що всім вам тут, за винятком дурепи Мерседітас, вистачає з надлишком кваліфікації для цієї роботи, я піду пошукаю якусь путню цукерню, щоб поповнити свої запаси, а заразом куплю троянду для Бернарди.

– У церковній квітникарні зосталися троянди, – відказала Беа.

– Про це навіть не думай…

Беа насупила чоло, дивлячись, як він поспішно полишає їх.

– Куди пішов Фермін? – запитав Даніель.

– Бог його знає…

4

Він знайшов її наприкінці пристані. Алісія сиділа на валізі й курила на осонні, спостерігаючи, як матроси вантажать скрині й баули до лайнера, що білим громаддям здіймався над водами порту. Фермін прилаштувався поруч. Якийсь час вони сиділи мовчки, насолоджуючись товариством одне одного й не потребуючи для цього слів.

– Чимала валіза, – мовив нарешті Фермін. – А я гадав, що коли існує жінка, яка вміє подорожувати порожнем, то це ти.

– Куди легше лишити позаду погані спогади, ніж добрі черевики.

– А в мене всього лише одна пара…

– Ти справжній аскет.

– А хто ж їх тобі спакував? Фернандіто? От шельма – ні пари з вуст!

– Я змусила його присягтися, що він нічого не скаже.

– Чим ти його підкупила? Французьким поцілунком?

– Усі поцілунки Фернандіто – тільки для Софії, як і належить бути. Я віддала йому ключі від своєї квартири, щоб він там мешкав.

– Гадаю, цю інформацію краще не доводити до відома сеньйора Семпере, офіційного опікуна дівчини.

– Слушна думка.

Алісія поглянула на нього. Фермін потонув у