Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Допоможи мені. Постій тут хвилину і не пускай його. — Він швидко прослизнув у трейлер і взяв зі схованки на полиці за телевізором пістолет Ґам 22-го калібру, підтягнув штанину й запхав його собі в чобіт дулом уперед. Ґам любила тримати його зарядженим, і Денні молився, щоб так було й цього разу; часу морочитися з набоями він не мав.

Ззовні чулися важкі кроки. Тоді високий переляканий голос Юджина:

— І не думай на мене руку підіймати.

Денні розгладив штанину, відчинив двері. Він збирався бовк­нути щось на виправдання («гаманець»), коли Фариш спіймав його за комір.

— Від мене тікати навіть не думай, синку.

Він поволік Денні сходами. На півдорозі до машини Кертіс підбіг і спробував обхопити Денні руками за талію. Він плакав — чи то пак, кашляв і душився, як завжди, коли засмучувався. Денні, шкутильгаючи позаду Фариша, спромігся дотягнутися й погладити його по голові.

— Вертайся, малюк, — гукнув він Кертісу. — Будь чемний… — Юджин схвильовано спостерігав цю сцену з дверей трейлера; бідний Кертіс уже плакав, ридав на все горло. Денні помітив, що Кертіс губами вимастив йому помаранчевим зап’ясток.

Той колір кричав, шокував; на якусь частку секунди Денні завмер від цього видива. «Я надто втомлений для такого, — подумав він, — надто втомлений». А наступної миті Фариш відчинив дверцята «транс ама» з водійського боку й жбурнув його всередину.

— Їдь, — наказав він.

Верхівка резервуара з водою виявилася хисткішою, ніж Гаррієт пам’ятала: шерехаті сірі дошки з вистромленими цвяхами в одних місцях і темними щілинами в інших, де дерево зсохлося й потріскало. Усе це присипали пухкі білі гачки й закарлючки пташиного посліду.

Гаррієт з драбини роздивилася цю поверхню на рівні очей. Тоді обережно піднялася на крок і почала лізти до середини — але тут у грудях у неї щось зірвалося, коли одна планка скрипнула й різко опустилася в неї під ногою, ніби натиснута клавіша піаніно.

Обачно, сторожко, вона ступила величезний крок назад. Планка з виском підстрибнула догори. Обачними рухами під стугін серця Гаррієт поповзла до краю резервуара, біля поручнів, де дошки були надійніші — чому тут нагорі повітря таке дивне й рідке? Висотна хвороба, на неї страждають пілоти й скелелази, і хай там як вона насправді працює, тепер Гаррієт їх розуміла — нудота в шлунку й іскри в кутиках очей. В імлистій далині виблискували металеві дахи. З іншого боку пролягали густі зелені ліси, де вони з Гелі так часто гралися, вели свої цілодобові війни, бомбили одне одного кавалками червоного багна: буйні співучі джунглі, маленький пальмовий В’єтнам, куди висаджуєшся з парашутом.

Гаррієт обійшла резервуар двічі. Дверцят відшукати не вдалося. Уже почала думати, що їх і немає, коли зрештою помітила: вимотані погодою, майже ідеально закамуфльовані на монотонній поверхні, де вирізнялися хіба одна-дві лусочки хромованої фарби, які не до кінця здерлися з ручки.

Вона стала на коліна. Широко, наче склоочисником, махнувши рукою, відчинила дверцята (завіси скрипнули, ніби у фільмі жахів) і з грюкотом кинула, аж завібрували дошки під ногами.

Усередині: темно, сморід. У застояному повітрі висів низький інтимний гул комарів. З дашка крізь дірочки зверху стирчали й перетиналися в темряві дрібні сонячні промені — вузенькі, наче олівчики, — наповнені пилюкою й пилком, мов золотушник. Вода внизу була густа й чорнильна, кольору мастила для двигунів. У дальньому кінці Гаррієт розгледіла обриси якоїсь роздутої тварини, що плавала на боці.

Роз’їдений метал драбини — хисткий, напівпроіржавілий — спускався метрів на два й зупинявся за волосинку від води. Призвичаївшись до темряви, Гаррієт схвильовано запримітила, що до верхньої перекладини приклеєно щось блискуче: якийсь згорток у чорному пакеті для сміття.

Гаррієт турнула його носком черевика. Тоді, недовго пова­гавшись, лягла на живіт, потягнулася всередину й помацала його. Усередині було щось м’яке, але щільне — не гроші, нічого складено­го, гострого чи окресленого, але вміст піддавався тиску, ніби пісок.

Згорток був суцільно перемотаний міцною клейкою стрічкою. Гаррієт підчепила й потягнула її, засмикала обома руками, намагалася пролізти нігтями під край стрічки. Зрештою здалася й продерлася крізь кілька шарів пластику в осердя пакунка.

Усередині: щось гладеньке й прохолодне, мертве на дотик. Гаррієт швидко відсмикнула руку. Зі згортка посипався якийсь пил, розійшовся по воді перламутровою плівкою. Гаррієт придивилася до сухої гри кольорів (отрута? вибухівка?), що закрутилася на поверхні пудреним глянцем. Вона добре знала про наркотики (з телевізора, з кольорових ілюстрацій у підручнику зі «Здоров’я людини»), але тільки явні, кричущі: самокрутки, підшкірні ін’єкції, кольорові пігулки. Може, це підставний згорток, як у «Перехваті»143; може, справжній згорток десь заховано, а це просто добре запакований мішок із… чим?

Усередині пакета щось блідо і ясно виблискувало. Гаррієт обережно розіпхнула пластик і побачила таємниче гніздо блискучих білих мішечків, наче кладку величезних комашиних яєць. Один зсунувся й булькнув у воду, — Гаррієт швидко відібрала руку — але завис там, занурившись до половини, ніби медуза.

На одну огидну мить їй здалося, що ті мішечки живі. Через мерехтіння відбитого у воді світла, що танцювало всередині резервуара, вони ніби легенько пульсували. Тепер же Гаррієт бачила, що то просто прозорі пластикові мішечки, кожний набитий білим порошком.

Гаррієт обережно потягнулася й помацала один (зверху чітко виднілася маленька синя лінія зіп-застібки), а тоді підняла й зважила в руці. Порошок був білий — наче цукор чи сіль, — але з іншою текстурою, хрусткішою й більш кристалічною, хоча важив, що цікаво, досить небагато. Вона розкрила його й піднес­ла до носа. Жодного запаху, окрім слабкого аромату чистоти, що нагадало їй порошок «Комет», яким Іда мила ванну.

Ну, хай там що всередині: воно належить йому. Нижньою подачею Гаррієт кинула пакетик у воду. Там він завис на поверхні. Гаррієт розглядала його, а тоді, не надто задумуючись над тим, що й чому робить, потягнулася всередину сховку з чорної клейонки (більше білих пакетиків, збитих докупи, наче зернята в стручку), і взялася по три-чотири