Читати книгу - "І будуть люди"

Бач, яке слівце увернув! Чорт його й вимовить! Дядьки аж голови попригинали од ляку.

— Воно то так, — погодився Нешерет. — Начальству воно, звісно, видніше...

— А ти й досі, бідолашний, цього не знав? — запитав глузливо Іван Приходько — У начальства ж очі не такі, як у тебе альбо в мене: все навскрізь бачать. От, приміром, ти сорок літ протоптався по світу і досі не знаєш, хто ти є. А начальство глипне — враз тобі визначить місце: чи до тюрми, чи до артілі...

— Ну, годі! — обірвав невдоволено Твердохліб. Ич, до чого договорилися: артіль з тюрмою на одну дощечку ставити! То ж заткніть, дядьку Йване, дурного ротяру та скажіть спасибі, що мені зараз не до вас (Володька після того, як побував у районі, відчув за собою страшну силу: от кого схоче, того з села і спровадить). Не до вас, дядьку Йване, а до артілі, яку ми зараз засновуємо. — Значиться, так... Є така думка, щоб наш ТОЗ зробити артіллю. І щоб ті комсомольці, які ще не в ТОЗі, сьогодні ж подали заяви про вступ до колгоспу. Разом з батьками. Незаможники теж...

— А подумати мона?

Володька гостро глипнув на того, що запитав:

— Думати будем по тому! А зараз так: альбо пишіть заяви, альбо прощайтеся з ТОЗом! А то і з селом.

— А чого із селом? — аж од дверей.

— Розкуркулимо!.. Попанькались — годі!

Розходились далеко за північ — село уже спало. Укрилося білою зимовою ковдрою, а від хати до хати синіми тінями — сни. Потріскував, порипував невеликий морозець: зима цього року, слава богу, не дуже лютує, хазяйська, можна сказати, зима. І снігом прикрила, щоб не повимерзало, і морозам не дає розгулятись — пожерти за місяць кізяки та солому, припасені ще з осені. Коли б щороку отака зима!

— Тільки ж рік на рік не випадає, — гомоніли дядьки. — Минула — яка була? Вуха на ходу одпадали!

— Зате ж і літо було, як літо. А як отака зима, то таке буде й літо: старому й кісток не нагріти.

— Ну, то ще баба надвоє ворожила. То ще як Бог дасть.

— Еге ж, Бог... Теперечки й Бог так забіг спереляку, що йому вже не видно, що в нас і коїться. Хоч кричи, хоч голос зірви — толк один: не почує.

— Та-ак...

А що таке оте «так», ніхто не скаже уголос. Хоч і розуміє кожен, що воно і до чого.

Тому й говорять, розходячись, про що завгодно: про погоду, про види на майбутній врожай. Тільки не про оте, найпекучіше, найтривожніше. Що мулятиме на якій завгодно постелі, зробить твердими хоч які м’які подушки.

До самісінького ранку — шпилькою в боці.

Бо тобі добре, Володько, кричати про колгосп, тобі за те гроші теперечки йдуть із району. Зряплата. Як місяць, так і маєш свіжу копійку на губу. То ти уже, як що, то й так проживеш.

Трактори... Комбайни... І жне, і молотить... А чи не змолотить і мене за одним заходом, так що тільки кісточки мої захрумтять?

І чого його поспішати? Я ж, щитай, ще й у ТОЗі як слід не обжився, а ти, Володю, вже тягнеш мене до колгоспу.

Гарно жити будемо, каеш? Молочні ріки й береги киселеві? Електрика? Натисну кнопку — плуги самі горють, іншу притис — сипляться на стіл паляниці... Гарно говориш, Володю, гарно... Вік тебе слухав би: і про ріки молочні, і про райське життя. Тіки давай домовимось так: ти раніше кнопочки ті дістань — а тоді вже і сватай мене до артілі.

Отак сказав би Володі, коли б не боявся. А то шапку на очі та:

— Та-ак...

А Володька злий, аж шкварчить: усього дванадцять душ із тридцяти семи активістів погодились іти до артілі. В шию гнати, у шию, щоб і духом їхнім не пахло! Куркульські полигачі!..

З комсомольцями, які огинаються, з цими простіше. Завтра ж уранці комсомольські збори і питання руба: або в колгосп, або прощайся з комсомольським квитком! А от що робити з отакими, як Протасій? Уперся волом: «Будете приставати, то і з ТОЗу вийду». Володька не витримав — кулаком по столу: «Припиніть контрреволюційні балачки!» А тому наче хто жару за спину сипонув — бугаєм на Володьку: «Слобода у нас чи не слобода? Ти своїм кулаком на жінку постукай, якщо така вже охота!»

От тобі й суцільна артіль! От тобі й сто відсотків колективізації!

При згадці про товариша Суслова усього так жаром і обдало. При думці про майбутню зустріч з секретарем райкому.

Що він йому скаже? В якого сірка позичить очі?

І не спати Володьці протягом усієї ночі, не зімкнути очей до самого ранку. А він прийде, сірий, як нудьга, глипне, чорт-чортом, з-під наколошканих брів, не пообіцяє нічого хорошого. Окрім, хіба, зустрічі з дідом Хлипавкою.

— Виспались?

Мовчить і не дивиться. Аж опух од самогонки. У бороду, в розкуйовджену кучму соломи набилося — на раз ви-

топити.

— І не сором отак упиватись! — уже м’якше Володька. — Ви хоть помните, що учора отут викаблучували?

В діда ворухнулись вуста, сіпнулася борода.

— Село усе на ноги підняли, мене по морді заїхали...

Аж тепер глянув на Володьку. І в червоних опухлих очах — гнівна стареча затятість:

— Тебе, розсучого сина, не так треба було б!.. Тьху! — Плюнув під ноги, вимівся в сільради. Ішов по вулиці, не міг заспокоїтись. Знову згадував Ганжу, знову пекло на серці. Зайшов до хати, сів біля порога на лаву, наче й не до своєї хати зайшов, опустив низько голову.

— Що з тобою, старий? — кинулася до нього баба Наталка.

Дід звів тьмяні очі, вкриті сірою поволокою суму:

— Напечи, Наталонько, пирогів... Із картоплею й квасолею. «О господи! — так і обмерла баба Наталка. — Чи не вмирати налаштувався?»

Бо відколи живуть разом, ніколи не кликав Наталонькою. Чортякою звав. Сатаною єгипетською звав. Відьмою — теж. А тут: «Наталонька»!

— Та що із тобою, старий?!

— Печи, Наталонько, пироги, вари крашанки, ріж і курку, а я сала дістану... Понесу передачу Василеві.

І пашіла жаром піч, і пеклись пироги. Варилися круто крашанки, плавала в окропі зозуляста. І йшли люди до їхньої хати: несли, хто чим багатий.

— Як же ти його і допреш? — журилася баба Наталка, ув’язуючи важкий сидорище.

— Донесу. Люди добрі поможуть.

Помогли. Підвезли аж до самісінької в’язниці.

— Спасибі вам, добрі люди! Дай вам. Боже, здоровля! — подякував дід та й загупав кийком у велику, залізом оббиту браму.

Одчинилось маленьке віконце, виткнулось строге обличчя:

— Чого надоть? Порядка не знаєш?

Але дід не з тих, щоб злякатись. Підступив ближче, зняв чемно шапку, привітався:

— Доброго здоровля! А гукніть, добродію, мені Василя!

— Какого такого Василя?

— Та Ганжу. Земляка із Тарасівки. Бувшого нашого голову. Я йому передачу приніс.

— З передачами — двері направо, — пояснила голова та й сховалася, зачинивши віконце.

«От лихо — важний який! Треба було одразу шмат сала дати, — картав себе дід. —