Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Одним із найпоширеніших аргументів на користь незалежності був той, що громадяни України зможуть покращити своє матеріальне становище, коли країна позбавиться економічної експлуатації Москви. Цей погляд підсилювався традиційним стереотипним уявленням про «багату Україну», благословенну землю, повну ресурсів, яка розквітне, якщо цими багатствами правильно розпорядитися. Однак цього не сталося. Навпаки, економічна ситуація погіршувалась далі. На початку 1993 р. вона стала катастрофічною.

Статистика є лишь досить блідим наближенням до гнітючої дійсності, але й вона дає про неї певне уявлення. З 1990 по 1992 р. валовий національний продукт зменшився на 14 %, а продуктивність праці — на 15 %. Знизилися стимули до праці, оскільки заробітна платня швидко втрачала свою вагу. Тільки в 1992 р. інфляція стрибнула до вражаючих 2000 %. Головною причиною цього стало те, що уряд збільшував грошову масу для фінансування численних підприємств, які потребували грошей все більше і більше. Іншим джерелом інфляції був галопуючий ріст цін на імпорт необхідних матеріалів, особливо на газ та нафтопродукти з Росії. Отже, той, хто приймав рішення, потрапив в безвихідну ситуацію: або йти на гіперінфляцію, або на безробіття. Навіть якщо люди могли купувати товарі по високих цінах, багато товарів першочергового попиту просто неможливо було знайти. Їх пошуки перетворилися на головне заняття більшості населення України. Тільки можливість споживати відносно велику кількість хліба і зернопродуктів давала змогу запобігти дефіциту продовольства. За деякими оцінками, більше половини населення України живе нижче рівна бідності (у 1989 р. таких було 15 %). Крім того, даються взнаки наслідків чорнобильської катастрофи: зокрема, на початку 1990-х років рівень смертності в Україні перевищив рівень народжуваності. Нарешті, масштабів епідемії набули корупція і злочинність.

Противники незалежності вбачають корінь зла у виході України зі складу СРСР. Це призвело до того, доводять вони, що фабрики відрізані від сировини і ресурсів в інших республіках, виробники і споживачі розділені кордонами нових держав, ускладнився грошовий обіг, виникли бар’єри на шляху торгівлі. На їхню думку, радянська економічна система була занадто взаємопов’язаною, щоб розділяти її, і тільки колективні зусилля колишніх республік дадуть змогу розв’язати їхні економічні проблеми.

Для прихильників незалежності економічний колапс став доказом фундаментальної хибності і невиправної природи радянської економічної системи. Вони доводять, що економічний спад почався у 1980-ті роки і постійно набирає силу. Погоджуючись із тим, що економічна співпраця з колишніми республіками, особливо з Росією, є справою необхідною, вони водночас наголошують на тому, що кожна країна має шукати власний шлях виходу з кризи, оскільки в кожної є власний набір специфічних особливостей і труднощів. Отож, стає дедалі яснішим, що незалежність спонукує громадян України більш реально оцінювати свої економічні умови і можливості. Вона також посилює розуміння того, що вони мають самі розв’язувати свої проблеми.

На перший погляд економічна міць України може здаватися вражаючою. Вона має декілька важливих виробництв, насамперед вугільне, металургійне та машинобудівне. Донедавна тут була зосереджена половина хімічних виробництв Радянського Союзу. Досить високим рівнем розвитку характеризувалося суднобудування. Добре розвинутим (за радянськими стандартами) було сільське господарство, яке в 1989 р. давало майже 21 % загальносоюзної продукції цієї галузі і більше половини цукру. Україна володіє 30 % світових запасів чорнозему. Вистачає порівняно дешевої робочої сили, до якої входить чимала кількість осіб із вищою і середньою освітою. До того ж республіка має досить високий науково-технічний потенціал.

Але при ближчому розгляді більшість цих показників виявляються доволі ілюзорними. Незважаючи на те, що деякі природні поклади, насамперед залізної руди та вугілля, дійсно є багатими, галузі, які їх експлуатують, перебувають на грані колапсу. Вартість видобутку вугілля більша, ніж прибутки від його продажу через застарілість технології. Металургійна промисловість також нагально потребує модернізації. Аби вийти з цього стану, потрібні величезні капіталовкладення, на які уряд просто неспроможний. Пошуки нових родовищ не принесли результатів, отже Україна як значний постачальник сировини може швидко вичерпатися. Робітники важкої промисловості незадоволені ситуацією, значна їх частина — це некваліфіковані робітники. До того ж близько 40 % виробництва промислової продукції України припадає на важку індустрію, яка була частиною гігантського військово-промислового комплексу СРСР і мала відповідну орієнтацію. Нарешті, більша частина індустріальних виробництв залишається джерелом забруднення навколишнього середовища. Отже, економіка, просто кажучи, приносить більше збитків, ніж дає прибутків.

Щодо аграрного сектора, то він не може піднятися через занепад промисловості. Тільки в 1992 р. його продуктивність знизилася на 15 %. Енергетична криза відчутно ускладнює збір і транспортування сільськогосподарської продукції. Крім того, село піднесло несподіваний і неприємний сюрприз. Століттями заповітною селянською мрією було володіти власною землею — і чим більшою ділянкою, тим краще. Однак тепер, коли з’явилася можливість повернення до приватних селянських господарств, вона не викликала особливого ентузіазму. Багатьох відштовхує протидія керівників колгоспів, які налякані можливістю втрати свого впливу, заздрість сусідів, труднощі з придбанням необхідних машин і техніки, нарешті, перспектива важкої праці. Не менш тривожною є втрата селянами традиційного почуття впевненості у своїх силах, відсутність прагнення до самостійності на землі. Звичайно, це результат довголітнього панування колгоспної системи. Ще більш послаблює сільське господарство зменшення чисельності сільського населення. З 1975 по 1990 р. воно скоротилося приблизно на 16 %, тобто на 17—20 млн чоловік. Хоча економічне значення села падає, воно все ж таки залишається вельми суттєвим. Мабуть, найнаочніше це проявляється в тому, що багато міських сімей витримують важкі часи саме завдяки родинним зв’язкам із селом та продуктовим ін’єкціям звідти.

Чи є якісь надії на те, що ситуація зміниться на краще? На жаль, дуже мало. Хоча проектів реформування економіки вистачає, втілення їх у життя іде надто повільно. Головна проблема в тому, що реалізувати їх покликані саме ті ж бюрократи (у більшості колишні комуністи), які не тільки не розуміють нагальності реформ, а й зовсім не бажають їх. А що ж Захід? Інтерес західного бізнесу до України зростає теж надто повільно. По-перше, західна економіка сама переживає спад; по-друге, в усьому світі є більш привабливі можливості вкладати капітали, ніж в Україні; по-третє, мало хто наважується на останнє, доки не з’ясується ситуація з приватною власністю і не почне нормально діяти банківська система. Отже, зрозуміло, що західні інвестиції навряд чи сприятимуть помітним зрушенням в економіці.

Оскільки далі терпіти відсутність будь-якого прогресу в реформах було вже просто неможливо, 30 вересня 1992 р. Вітольд Фоків іде у відставку, а прем’єр-міністром парламент затверджує колишнього директора одного з найбільших дніпропетровських заводів Леоніда Кучму — людину досить високої репутації. З самого початку новий прем’єр пропонує енергійний і реалістичний підхід до карколомних проблем, які постали перед ним, відверто заявивши, що Україна перебуває в стані не