Читати книгу - "Джерело"

— Що сталося, Ґейле?

— Доброго вечора, люба. Чому ти про це запитуєш?

— У тебе щасливий вигляд. Можливо, це неточне слово, але найближче до нього.

— «Задоволений» — ось найближче слово. Я відчуваю, що помолодшав років на тридцять. Це не означає, що я хочу стати тим, ким був тридцять років тому. Це неможливо. Але відчуття таке, ніби я перенісся назад у часі й не змінився, залишився такий, як зараз, повернувся до джерел. Це доволі нелогічно, і неможливо, і чудово.

— Таке відчуття зазвичай означає, що ти когось зустрів. Зазвичай це має бути жінка.

— Зустрів. Не жінку. Чоловіка. Домінік, ти дуже вродлива сьогодні. Але я завжди це кажу. Це не те, що я хотів сказати. А це: я радію, що сьогодні ти така гарна.

— Ґейле, у чому річ?

— Ні в чому. Лише дивуюся, скільки всього є непотрібного, і як насправді легко жити.

Він узяв її руку і підніс до своїх уст.

— Домінік, я весь час думаю, яке це диво, що наш шлюб триває. Зараз я вірю, що його ніщо не зруйнує. Ніщо і ніхто. — Вона прихилилася спиною до скляних дверей. — Я маю подарунок для тебе — не нагадуй мені, що ці слова я вимовляю частіше за інші. Точніше, я матиму дарунок для тебе наприкінці літа. Наш будинок.

— Будинок? Ти довго про це не згадував. Я думала, ти забув.

— Останніх півроку я не думаю ні про що інше. Ти не змінила думки? Ти справді хочеш виїхати з міста?

— Так, Ґейле, якщо цього хочеш ти. Ти вже знайшов архітектора?

— Я зробив навіть більше. Я приніс додому ескіз, щоб показати тобі.

— Я хотіла б його побачити.

— Він у моєму кабінеті. Ходімо, поглянеш.

Вона всміхнулася і взяла його за зап'ясток, легенько стиснула йому руку пальцями, наче лагідно підбадьорюючи, і пішла з ним. Він відчинив двері до кабінету і пропустив її вперед. Увімкнене світло падало на ескіз, що лежав на столі, повернутий до дверей.

Вона завмерла, вчепившись руками в одвірок. Із цієї відстані було важко розгледіти підпис, але вона впізнала цей стиль, вона знала лише одну людину, яка могла спроектувати цей будинок.

Її плечі повільно ворухнулися, описавши коло, наче вона була прив'язана до стовпа й облишила надію на втечу, і лише її тіло зробило останній інстинктивний жест протесту.

Вона подумала, що навіть якби Ґейл Вайненд застав її в ліжку з Рорком, шок був би не таким жахливим; цей ескіз був інтимнішим, ніж Роркове тіло, створеним у відповідь рівнозначній силі, що струменіла з Ґейла Вайненда; ескіз зневажив її, Рорка і Вайненда — і їй зненацька стало абсолютно очевидно, що це було неминуче.

— Ні, — прошепотіла вона, — це не може бути випадковістю.

— Що?

Вона підняла руку, м'яко відмовляючись від розмови, і підійшла до ескізу нечутними кроками. Вона побачила гострий підпис — «Говард Рорк». Підпис лякав її менше, ніж сама форма будинку; це була делікатна підтримка, майже привітання.

— Домінік?

Вона обернулася до нього. Він побачив відповідь на її обличчі та сказав:

— Я знав, що тобі сподобається. Вибач за брак слів. Сьогодні нам бракує слів.

Домінік підійшла до тахти й сіла, притиснувшись спиною до подушок — вони допомагали сидіти рівно. Вона вп'ялася очима у Вайненда.

Він стояв перед нею впівоберта, опершись на камінну полицю і розглядаючи малюнок. Вона не могла врятуватися від ескізу; він відбивався у Вайнендових очах, наче в дзеркалі.

— Ґейле, ти його бачив?

— Кого?

— Архітектора.

— Звісно ж, я його бачив. Менше години тому.

— Коли ви вперше зустрілися?

— Минулого місяця.

— Ти знав його весь цей час?.. Щовечора… коли приходив додому… за вечерею…

— Ти хочеш запитати, чому я нічого тобі не казав? Я хотів отримати ескіз, щоб показати тобі. Я бачив будинок саме таким, але не міг пояснити цього. Гадаю, ніхто інший не зрозумів би, що мені необхідно, і не зміг би його спроектувати. Він зробив проект.

— Хто?

— Говард Рорк.

Вона хотіла, щоб Ґейл Вайненд вимовив його ім'я.

— Ґейле, як сталося, що ти обрав саме його?

— Я об'їздив усю країну. Всі будівлі, що мені сподобалися, звів він.

Вона спроквола кивнула.

— Домінік, я припускаю, що зараз тебе це вже не бентежить, але я знаю, що обрав архітектора, якого ти весь час, працюючи в «Знамені», намагалася розвінчати.

— Ти це прочитав?

— Прочитав. Ти поводилася дивно. Очевидно, ти захоплювалася його роботою, а особисто його ненавиділа. Але захищала його в суді у справі проти Стоддарда.

— Так.

— Ти навіть якось працювала для нього. Та статуя, Домінік, була створена для його храму.

— Так.

— Це дивно. Захищаючи його, ти втратила роботу в газеті. Обираючи його, я про це не знав. Я не знав про той суд. Я забув його ім'я. Домінік, певним чином саме він дав мені тебе. Та статуя — з його храму. І зараз він зведе для мене будинок. Домінік, чому ти його ненавиділа?

— Я не ненавиділа його… Це було так давно…

— Гадаю, зараз це все не має значення? — Він показав на ескіз.

— Я не бачила його кілька років.

— Ти побачиш його за годину. Він приходить до нас вечеряти.

Вона спіральним рухом провела рукою по бильцю тахти, щоб переконатися, що їй це під силу.

— Сюди?

— Так.

— Ти запросив його на вечерю?

Він усміхнувся; згадав про свою власну нехіть до гостей вдома. Він сказав:

— Це інше. Я хочу, щоб він сюди прийшов. Не думаю, що ти добре його пам'ятаєш — інакше ти не дивувалася б.

Вона підвелася:

— Добре, Ґейле. Піду розпоряджуся на кухні. А потім переодягнуся.

Вони стояли одне навпроти одного у вітальні пентхауса Ґейла Вайненда. Вона подумала, як це просто. Він завжди був тут. Він був рушійною силою кожного її кроку в цьому будинку. Він привів її сюди і зараз прийшов заявити про своє право на це місце. Вона дивилася на нього. Він здавався їй таким, як того ранку, коли вона востаннє прокинулася у нього в ліжку. Вона знала, що ані її одяг, ані роки, що минули, не стоять між нею і живою недоторканістю пам'яті про це. Вона розуміла, що це неминучість, від самого початку, з тієї самої миті, коли побачила його в гранітному кар'єрі — й це знову було так, у будинку Ґейла Вайненда, —