Читати книгу - "Диво"

тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель? Ніколи-бо не запримічаєш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що плаває в морі-океані, завжди відчуває небезпечність високого крутого берега і, щоб не розбитися об нього, відпливає на глибини, якщо ж берег положистий, то не запримічає його чудо-юдо і слідом за припливною хвилею сліпо прямує туди, щоб застрянути на мілині й безпомічно сконати в своїй дурній великості.

Мов на підтвердження побоювань і острахів Ярославових, Візантія по смерті імператора Василія розхитувалася більше й дужче. Імператор Костянтин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покійного брата на три роки, пережив його теж тільки на три роки. Мовби відчувши наближення смерті, затурбувався про спадкоємця на троні, бо Василій, бувши холостим, зовсім не лишив по собі продовження роду, в Костянтина ж не було сина, мав тільки три доньки: Євдокію, Зою і Феодору. Євдокія, неначе в намаганні спокутувати бодай частку гріхів свого гулящого й розпутного батька та жорстокого дядька, давно вже пішла в монастир, Зоя й Феодора жили в імператорському палаці при боці в свого батька, старшій, Зої, було вже п’ятдесят літ, Феодорі — сорок сім. Зоя обличчям схожа була на дядька свого Василія: великі чорні очі, густі брови, злегка орлиний ніс, дивно-ясне волосся, білотіла й пещена, в п’ятдесят літ не мала ще жодної зморшки. Норовом Зоя скидалася на Василія в невситимій жадобі влади й твердості характеру і водночас на Костянтина — в замилуванні гультяйством, розкішшю, в розніженості й розманіженості. Любила пахощі, парфуми, мазі, які привозили їй з Ефіопії й Індії, сама їх змішувала, чаклувала над ними, її палати завжди були повні пахощів, без кінця мастилася то тим, то тим, намагалася втримати молодість у тілі, любила, щоб вихваляли її вроду й свіжість, любила лестощі, бо й хто ж їх не любить! Зате її молодша сестра Федора від народження була ряба й негарна, це наклало відбиток на її характер, не любила вона, здається, нікого й нічого, не любила, мабуть, і самої себе, жила в палаці тихо й відлюдькувато; імператор Костянтин іноді забував про існування дочки молодшої так само, як давно вже викреслив з життя дочку-черницю Євдокію, лишалася для нього тільки Зоя; отож імперія мала перейти до її рук,— але чи втримають таку велику державу жіночі руки, привчені хіба що до змішування пахощів? Костянтин вирішив видати Зою за чоловіка, що став би згодом імператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для цього єпарха Константинополя Романа Аргіра, досвідченого й вірного шістдесятилітнього імператорського прислужника, покликав його до себе і повідомив про свою волю. Аргір спробував послатися на те, що він давно вже одружений, що має дітей, але для імператора не могло існувати жодної причини для відмови; Костянтин запропонував єпархові на вибір: негайне розлучення з його дружиною або осліплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргірові ліпше думалося, його закували в кайдани й кинули в одну з палацових в’язниць, може, навіть в ту, що її споруджувано під безпосереднім наглядом того самого Романа Аргіра, коли він був єпархом столиці. До в’язня прийшла його жона, в сльозах благала послухатися імператора, сказала, що жертвує охоче собою і йде в черниці. Роман одружився на Зої. А через три дні Костянтин вмер, і Роман Аргір став імператором ромеїв. Цей чоловік, що був колись патріаршим сакелларієм при храмі святої Софії, а потім єпархом столиці, не вибігав своєю уявою поза мури Константинополя, в душі він так і лишився єпархом столиці, а що тіло його вже вимагало спочинку після багатолітньої клопітливої служби, то він потрактував імператорський престол як можливість провести кінець життя в приємному неробстві, всі державні справи охоче віддав дружині й євнухові Йоанну — паракимонену, родом з Пафлагонії; хитрий пафлагонець мерщій став стягувати до імператорського двору своїх численних родичів, серед яких особливо припав до смаку старіючій Зої юний брат Іоаннів — Михаїл; Михаїла вподобав і добродушний Роман, дійшло до того, що імператор, лежачи коло цариці, кликав Михаїла, щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербіли п’яти і не помагало ніщо, тільки Михаїл міг так почухати царствені п’яти, що імператор усіх ромеїв спокійно засинав, а юний пафлагонець переморгувався в той час з білотілою імператрицею.

Саме тоді викінчено в камені Софію Київську, і собор стояв рожевим дивом посеред білих снігів, а невидимий християнський бог ждав, щоб його намалювали на стінах, упевнений у своїй незамінимості. Митрополит Феопемпт, посинілий від морозу й від злості на Сивоока, обходив з Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снігу, нечутно ворушив тонкими злими губами; сльозилися йому від морозу очі, бралися льодом засопливлені, зжовклі від старощів вуса. Київські лихі пси, не лякаючись блискучого княжого й митрополитового почту, налітали з боків, жохкали крайніх служок, норовили вхопити зубами за дорогу одіж; кияни тільки лінькувато поводили плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб полудити в пса, але не міг відірвати примерзлого каменя від землі, зрозпачено лаявся: «О клята земля! Тут прив’язують камені й одв’язують псів!»

Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й уривчасто. Його лякала й гнівила несхожість цього київського храму на церкви візантійські. Не було в ньому простоти й суворості, заповіданої християнським богом, поганські буйнощі криком кричали з отих покупчених бань, число яких не надавалося до ліку, з золотих покрівель, з рожевості опоясані й стін, щось приховано-поганське, зневажливе — до ромейського бога було й у двох камінних баштах, поставлених поперед храмом, схожих на обрубані стовбури старезних дубів; ці башти, що мали слугувати для входу в храм князя і князівської родини, особливо дратували митрополита, нічого схожого ніколи не бачив він у себе в Візантії, жоден ромейський будівничий не наважився б поставити коло церкви таке неподобство; це сприймалося мов виклик храмові, башти були ніби суперники поряд з церквою, їхня зневажлива незалежність від святині підкреслювалася ще й тим, що переходи від них до опасані зроблено було не з каменю, а з дерева.

— Чому й навіщо? — гнівно поспитав Феопемпт чи то будівничих, чи то навіть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не міг збагнути доцільності дерев’яних переходів, бо ж чоловік у його становищі мав завжди прагнути до речей тривалих, всіляко уникаючи