Читати книгу - "Українські традиції"

На останку згадаймо про такий важливий елемент чоловічого вбрання, як… люлька. Ми відносимо її до цього розділу, оскільки це річ настільки ж характерна та неодмінна у щоденному вжитку, як сорочка, штани чи шапка. Чоловік без люльки не виходив із хати і не рушав у дорогу, майструючи або відпочиваючи, він або тримав люльку у зубах, або ж вона була напоготові. Люлька – символ не лише козацької, а власне чоловічої приналежності.

Дмитро Яворницький, описуючи побут запорозьких козаків, вказував, що вони користувалися двома різновидами люльок: «носогрійки» і люльки товариські, або «обчеські». Носогрійка була власністю козака, а товариська із довжелезним чубуком могла належати комусь одному, але користувались нею всі. Палилась вона, як правило, у час відпочинку, під розмову, розповідь, переходячи із рук у руки.

Паління на Україні з'явилось значно раніше за нововведення Петра І і надобуло великого поширення саме в козацьку добу. Люлька як символ козацької честі і волі дуже швидко стала надбанням усіх верств дорослого чоловічого населення України. Звідси розрізняються козацькі, чумацькі, чабанські люльки. Вони, як правило, різняться лише матеріалом, з якого виготовляються, і довжиною чубука. Окремо стоять гуцульські люльки-файки, які відрізняються від описаних не лише своєрідністю форми, а й оздобленням. Це багато інкрустовані різьблені вироби, де кожен елемент однаковою мірою не обійдений увагою митця. На Україні паління серед жінок не було поширеним, за винятком Карпат, де можна було зустріти жінку, але тільки стару, яка на рівних із чоловіком палила люльку.

Люлька носилась при боці разом із кисетом, у якому завжди було кресало для добування вогню та «протичка» – палички для очищення чубука від смоли.

Стосовно самого тютюну, то в чистому вигляді його практично не палили, підмішуючи трави: чебрець, буркун, іноді сушений будяк. Тютюн кожного хазяїна був своєрідним за смаком і запахом. Дарувати, відсипати із кисету чи ділитись тютюном було ознакою довіри, символом приязні та дружби. Пізніше люлька на Україні була замінена спершу самокруткою з махоркою, а потім фабричними цигарками, втрачені й секрети приготуванню та вирощування українських сортів тютюну, співвідношення трав'яних домішок та їх використання. У давнину тютюном із спеціальними домішками навіть лікували від зубного болю, хвороб горла і астми. Будемо сподіватись, що час безповоротного прощання із минулим нашого народу скінчився, а почалась доба уважного дослідження, ретельного вивчення і умілого застосування стародавніх умінь, звичаїв та обрядів нашого народу.

Господь Бог у надприродному раю Церкви посадив чудесне дерево, вічно живе й зелене, яке дарує нам щедрі плоди на вічне життя. Тим деревом є наш церковний рік. Він нагадує величну панораму, на якій яскравими барвами змальована історія відкуплення людського роду. Споглядаючи її, маємо нагоду замислитись і наново пережити світлі таємниці з життя Ісуса Христа і Пресвятої Богоматері. Тут постають перед нами героїчні подвиги й чесноти багатьох святих, мучеників і праведних душ. Тут ми переживаємо дні духовної радості й піднесення, а також дні святого смутку, посту, плату за гріхи й покути.

У церковному році замикається церковний календар, який дещо збігається, а дещо різниться від громадянського календарного року. Церковний рік нашої Української Православної Церкви не починається водночас із цивільним роком, себто першого січня, а Церковним Новим Роком, що починається першого вересня. Наш церковно-літургійний рік триває від першого вересня до 31 серпня. Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї 325 року визначили день першого вересня як початок Нового Церковного Року. Ця дата лишилась у Нашій Церкві і до сьогодні.

Наша Церква в цей день згадує важливу подію з життя Ісуса Христа. Він прийшов до синагоги у Назареті і прочитав слова пророка Ісаії: «Господній Дух на Мені, бо він Мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий» (Лук. IV, 18—19).

Церковний рік складений так, що в центрі його перебуває наш Божественний Спаситель, Пречиста Діва Марія, яка в справі відкуплення займає перше місце по Христі, стоїть найближче до Нього. Довкола особи Христа Господа і Його Пресвятої Матері ми бачимо велич прославленої Церкви, тобто всіх святих Старого й Нового Завіту.

Св. Церква, як добра мати, пам'ятає про своїх дітей, що відійшли до вічності, а також тих, які з волі Божої спокутують свої гріхи в чистилищі. Тому вона визначила осібні дні, що їх назвали поминальними, на моління і відправи за померлих, а також відводить у церковному році певні часи на свої духовні подвиги, молитви, пости й покути. Отже, наш церковний рік це могутній гімн честі й слави Богові, він ніби та барвиста веселка, що з'єднує землю з небом, а нас самих просвічує, очищає, освячує і підносить до Бога.

Свята і празники нашого церковного року, на думку Церкви, не мають бути для нас лише звичайними споминами історичних подій. Ми маємо їх щоразу знов і знов пережити у нашому серці, тобто, по суті, безпосередньо брати в них участь, немовби бути живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Ісус Христос не є мертвою особою, що колись жила, діяла і перейшла до історії. Ісус Христос вічно живий і діяльний. Він і сьогодні навчає нас і нагадує нам, освячує нас і прощає нам, за нас жертвується, нас спасає. «Ісус Христос, – каже св. Апостол