Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

509 не знав, минули години чи хвилини, але руки Вебера наче раптом непомітно витягнулись. А тоді очі змінилися і перестали бути очима. Тепер це був каламутний студень. 509 іще трохи посидів, а тоді обережно сперся на руку, подався вперед, аби підсунутися ближче. Перш ніж припинити боротьбу, треба було переконатися. Твердість він тепер відчував лише в голові; його вже невагоме тіло мало водночас вагу всієї землі і було майже неконтрольоване. Він не міг підтягтися вперед.

Повільно схилився, підняв палець і штрикнув ним Вебера в очі. Вони не реагували. Вебер був мертвий. 509 хотів було сісти, але не міг уже й цього. Нахил спровокував те, чого він чекав раніше. Глибоко зсередини, наче йшло із землі, щось піднялося в ньому і хлюпнуло назовні. Кров текла легко й безболісно. Стікала на голову Вебера. Здавалося, вона текла не лише з рота, а з усього тіла верталася в землю, з якої била м’яким фонтаном. Стримати її 509 не намагався. Руки його ослабли. У тумані побачив величезного Агасфера перед бараком. «Отже, він таки не…» – подумав, а тоді земля, на яку спирався, перетворилася на трясовину – і він провалився.

Його знайшли аж за годину. Щойно минуло найбільше хвилювання, почали шукати. Врешті Бухерові спало на думку ще раз підійти подивитися до барака, там він знайшов його за купою трупів.

Надійшли Левінські та Вернер.

– 509 мертвий, – сказав Бухер. – Застрелений. Вебер теж. Лежать там разом.

– Застрелений? Він був надворі?

– Так. У той час він був надворі.

– Револьвер при ньому був?

– Так.

– Вебер теж мертвий? Значить, 509 застрелив його, – припустив Левінські.

Вони підняли його і поклали на землю. А тоді обернули Вебера.

– Так, – сказав Вернер. – Скидається на те. В нього два постріли у спину.

Він роззирнувся і побачив револьвер.

– Он він – порожній, 509 його застосував.

– Треба його перенести, – сказав Бухер.

– Куди? Всюди купа трупів. Понад сімдесят згоріло. Більше ста поранених. Поки з’явиться місце, хай лежить тут. – Вернер кинув на Бухера відсутній погляд. – Ти розумієшся на автомобілях?

– Ні.

– Нам треба… – Вернер зупинився. – Що я говорю? Ви ж із Малого табору. Там потрібні люди для вантажівок. Левінські, ходи!

– Так. Страшенно його шкода.

– Так…

Вони пішли геть. Левінські ще раз роззирнувся, а тоді пішов за Вернером. Бухер зостався. Був сірий ранок. Рештки барака догорали. Згоріло сімдесят людей. «Без 509 їх було б більше», – подумав він.

Він довго стояв. Тепло від барака було наче штучне літо. Віяло на нього, він відчув його і знову забув. 509 мертвий. Здавалося, померло не сімдесят, а кілька сотень людей.

Старости швидко перейняли табір. В обід запрацювала кухня. Ув’язнені зі зброєю вартували на входах на випадок, якби есесівці повернулися. Із представників усіх бараків створили комітет, і він взявся до справ. Сформували команду, аби якомога швидше реквізувати в околицях їжу.

– Я вас заміню, – звернувся хтось до Берґера.

Берґер підвів погляд. Він так стомився, що нічого не розумів.

– Укол, – сказав він і підставив руку, – інакше я впаду. Я вже погано бачу…

– Я поспав, – відповів інший. – Я вас заміню.

– У нас майже не залишилось анестетиків. Вони нам потрібні. Люди з міста ще не повернулися? Ми відсилали їх у шпиталі.

Професор Свобода з Брна, в’язень із чеського відділу, бачив, що відбувається, бачив, що смертельно втомлений автомат продовжує працювати.

– Вам треба піти поспати, – голосніше сказав він.

Берґерові запалені очі зблиснули.

– Так, так, – відказав він і знову схилився над попеченим тілом.

Свобода взяв його за руку.

– Спати! Я вас заміню! Вам треба спати!

– Спати?

– Так, спати!

– Гаразд, гаразд. Барак… – Берґер на мить отямився. – Барак згорів.

– Ідіть на склад одягу. Там для нас приготували кілька ліжок. Ідіть і поспіть там. За кілька годин я вас розбуджу.

– Годин? Якщо я не залишуся на ногах, я не прокинуся. Мені треба… мій барак… я мушу…

– Ходіть! – енергійно мовив Свобода. – Ви зробили достатньо.

Він махнув помічникові.

– Заведіть його на склад. Там є кілька ліжок для лікарів.

Він узяв Берґера за руку і розвернув його.

– 509… – крізь сон промовив Берґер.

– Добре, добре, – відказав Свобода, який нічого не зрозумів, – звісно, 509. Усе гаразд.

Берґер дав зняти із себе білий халат і пішов за помічником. Повітря надворі накотилося на нього, мов важка хвиля. Він захитався і зупинився. Його досі обдавало водою.

– Господи, я оперував, – сказав він і втупився в помічника.

– Звичайно, – відказав той. – А що ж було робити?

– Я оперував, – повторив Берґер.

– Звісно, оперував. Спершу перев’язував і змащував олією чи чим там іще, а тоді раптом взявся за ніж. Поміж тим тобі зробили два уколи і чотири горнятка какао. Ти їм дуже придався. Пацієнтів же маса!

– Какао?

– Так. Для тебе в них було все. Какао, масло і Бог знає, що ще!

– Оперував, справді оперував, – шепотів Берґер.

– Ще й як! Ніколи б не повірив, якби сам не бачив. Із твоєю вагою! Але зараз тобі треба на кілька годин на матрац. Тобі дадуть справжнє ліжко. Якогось шарфюрера! Ходи.

– Я думав…

– Що?

– Я думав, що вже не зможу…

Берґер розглядав свої руки, а тоді обернувся й опустив їх.

– Так… – сказав він. – Спати…

День був сірий. Хвилювання наростало. Бараки гули, наче вулики. Це був дивний час непевності, несвобідної свободи, переповненої надіями, плітками і концентрованим, темним страхом. Есесівці могли повернутися чи прислати загони «Гітлер’юґенд». І хоча зброю зі складу роздали, кілька невеликих бойових підрозділів могли організувати таборові тяжкий бій, а трохи артилерії покришило б його на друзки.

Мертвих розташували в крематорії. Іншої можливості не було: довелося поскладати їх на купу, як дрова, шпиталь був переповнений.

Близько пополудні помітили літак. Він виповз із-за низьких хмар за містом. В’язнів охопило хвилювання.

– На плац! Усі, хто може ходити, на плац!

Із хмар з’явилися ще два літаки. Вони описали коло і приєдналися до першого. Ревли двигуни. Тисячі облич вдивлялися в небо.

Літаки швидко наближалися. Старости привели на плац частину людей із робочого табору і вишикували їх у два довгі ряди, утворивши хрест. Левінські приніс із казарми простирадла, і на кожному кінці хреста ними махали четверо в’язнів.

Тепер літаки вже літали над табором. Облітали його і дедалі більше знижувались.

– Он! Дивіться! – крикнув хтось. – Крила! Знову!

В’язні махали простирадлами. Махали руками. Кричали крізь шум двигунів. Люди знімали куртки і махали ними. Літаки описали ще одне коло дуже низько над землею, знову привіталися крилами, а тоді зникли. Натовп