Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

У Чернігові літописання велося вже з XI ст. Є досить виразні свідчення літописної роботи, можливо, при церкві св. Спаса, заснованій ще до побудови Софійського собору в Києві[978]. Добре відомий чернігівський літопис князя Ігоря Святославича, який закінчувався повідомленням про смерть чернігівського князя Ярослава Всеволодовича і вступ на чернігівський стіл Ігоря Святославича. Чернігівський літопис був започаткований ще за Святослава Ольговича — батькові Ігоря[979], продовжений за Олега, а потім за його брата Ігоря Святославича, тобто це сімейний літопис Святославичів. Однак літопис Ігоря Святославича, на думку дослідників, переростає рамки сімейного літопису: після 1120 р. (під 1128, 1140, 1142 р. та ін.) з’являються повідомлення про чернігівських князів і єпископів, що виходить за межі сімейної хроніки[980].

У XIII ст. було складено унікальну пам’ятку— Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 р. Зберігся він теж в Іпатіївському літопису і розміщений після Київського літопису. Галицько-Волинський літопис — важливе джерело для вивчення Галицького і Волинського князівств, а також міжнародних зв’язків того часу.'До складу літопису ввійшли різні документи (акти, грамоти, військові повісті, фрагменти з інших літописів (наприклад,, «Повість про битву на Калці»), місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, як вітчизняних, так і перекладних.

За змістом Галицько-Волинський літопис охоплює події, які стосуються Галича, Холма, Володимира, Пінська, тобто є обробкою його редакторами літописних записів, що складалися при князівських дворах чи монастирях саме цих місцевостей. Відомо п’ять редакцій літопису (1234, 1266,1286, 1289, 1292 рр.), місцем написання яких були Холм, Перемишль, Любомль і, можливо, Пінськ. Дві перші редакції було складено в Холмі, тому вони і названі першим і другим холмськими зводами. Ймовірними їх авторами, які вийшли з найближчого оточення Данила Романовича, були холмський єпископ Іван та Діонісій Павлович, визначний державний діяч, працівник княжої канцелярії. Вони виражають думки Данила, оспівують його подвиги. Холмські редакції являють, власне, військову повість з Данилом в центрі. Тут широко використано тогочасну епічну поезію[981].

В XI—XII ст. Руська земля стає відомим в усіх кінцях світу визначним центром культури. Саме в цю бурхливу і знаменну добу були створені оригінальні літературні пам’ятки нашої минувшини, такі самобутні і високохудожні твори, як «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик».

В XI ст. значного розвитку набула урочиста ораторська проза, найвидатнішим представником якої є митрополит Іларіон, перший митрополит з руських. Десь між 1037—1054 рр. ним створено «Слово про закон і благодать», пам’ятка великої історичної значимості і сильного емоційного звучання. У «Слові», що складається із трьох частин, проголошується повна культурна і церковна самостійність Русі, «яже вѣдома и слышима есть всѣми четырми конци земли». В останній частині твір Іларіона перетворюється на справжній панегірик хрестителю Русі, а також його сину — Ярославу, вірному продовжувачу справи батька. Але Іларіон прославляє Володимира не тільки за благочестя, а й за військову доблесть і державні заслуги. З особливим патріотичним почуттям прославляється і «славный град Кыев... величьством сіающь»[982].

Авторами ораторсько-«учительної» літератури XI—XII ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори Київської Русі. Климент Смолятич, книжник і філософ, другий після Іларіона митрополит з руських, є автором кількох «Слів», у тому числі «Посланія пресвітеру Фомі», в якому він спростовує нападки свого опонента, демонструє неперевершену майстерність тонкого тлумачення божественних писань. У своїх творах Климент спирається не тільки на отців церкви, а й на Гомера, Арістотеля, Платона, що засвідчує його освіченість і обізнаність з античністю.

Великої популярності у другій половині XII ст. набув своїми повчаннями, урочистими «Словами» і молитвами відомий церковний діяч, єпископ Кирило Туровський. Із багатьох творів, що приписувались Туровському, йому безсумнівно належать «Притча о человеческой душе и теле», «Повесть о белоризце и о мнишестве», «Сказание о черноризцем чине», вісім «Слів» з нагоди різних церковних свят, близько 30 молитов і два канони. Видатний майстер красномовства Кирило Туровський володів високою письменницькою майстерністю. Його «Притча о человеческой душе и теле»,, написана між 1160—1169 рр., є гострим викривальним памфлетом проти ростовського єпископа Федора (Федорця), а можливо, і проти князя Андрія Боголюбського[983].

В Київській Русі XI—XIII ст. важливого значення набула агіографічна література, або «Житія», що теж були тісно пов’язані з політичними завданнями, які стояли перед державою. Наприкінці XII ст. Нестором було написане «Чтеніе о житіи и о погубленій блаженную страстотерпцю Бориса и Глѣба». В основу твору покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба. «Чтеніе» осуджує війну між братами і дає яскраву картину їх мученицької смерті. Про життя і діяння одного із засновників Печерського монастиря оповідається і в іншому творі Нестора — в «Житии преподобного отца нашего Феодосия, игумена Печерьскаго». «Житіє» Феодосія вирізняється жвавістю зображення монастирського побуту, яскравими характеристиками ченців і мирян. Велику популярність на Русі мало «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глѣба», написане не раніше 1115 р., яке відтворює події і факти з життя святих мучеників.

В єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р. збереглось знамените «Поученье» дітям Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям-спадкоємям державної влади. Володимир Мономах намагається подати для нащадків об£аз ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина. Основні ідеї «Повчання» ті ж, що й в усій діяльності Володимира Мономаха: зберегти Руську землю, об’єднавши князів через взаємні договірні зобов’язання для спільних походів на Степ.

Для давньоруської літератури характерний і такий новий жанр, як паломництво, тобто подорожі до різних релігійних центрів — Константинополя, афонських монастирів, Палестини. Один із таких паломників, ігумен Данило, уродженець з Чернігівщини, десь між 1106—1108 рр. відвідав Палестину і про подорожі написав твір «Житье и хожденье Данила, Русьскыя земли игумена», де відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Найвидатнішою літературною пам’яткою давньоруської літератури, її шедевром, є «Слово о полку Ігоревім», написане в 1185—1187 рр. В ньому знайшли яскраве відображення патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Християнські уявлення епохи тісно переплітались з опоетизованими пережитками язичництва. «Слово» — талановитий і пристрасний художній твір, який закликав до об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Поема була тісно пов’язана із життям народу, відображала його думки, почуття і сподівання. На прикладі поразки князя Ігоря Святославича 1185 р. у боротьбі з половцями автор