Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Як завжди, подумав Денні, як завжди, вона хвилюється саме за нього.

— Встань, — наказав Фариш. Він схопив Денні за лікоть, повів до дверей і штурхнув на вулицю.

Денні — пролетівши сторчака по сходах — приземлився обличчям у землю. Поки він вставав і обтрушувався, Ґам навіть не поворухнулася: самі кістки й дубова шкіра, ніби в її тонкий капот нарядили ящірку. Вона повільно, дуже повільно, обернула голову.

— А на нього шо найшло? — запитала у Фариша.

На це Фариш відійшов до одвірка.

— Та на нього щось та найшло, то точно! — крикнув він. — І вона так само бачить! Ага, думаєш, шо намахав мене… — Фариш залився високим нелюдським сміхом, — та ти навіть власну бабу намахати не можеш!

Ґам довго дивилася на Фариша, тоді на Денні, не до кінця розтуляючи повіки, на вигляд вічно сонна від отрути кобри. Тоді потягнулася, вхопила Денні за м’ясну частину плеча й викрутила її великим і вказівним пальцями — міцно, але підло, ніжно, так, що обличчя й дрібні блискучі очі зберігали спокій.

— Йой, Фарише, — мовила вона, — не тра тобі так з ним строго, — але щось у її голосі натякало, мовляв, Фариш має добру підставу строго поводитися з Денні, ще й як строго.

— Ха! — гукнув Фариш. — Вони це зробили, — сказав він, ніби звертаючись до прихованих камер за деревами. — Вони дістали його. Мого власного брата.

— Ти про шо? — запитав Денні у напруженій тремкій тиші, і був приголомшений з того, наскільки слабко й нещиро звучить його голос.

Зовсім спантеличившись, він задкував, а Ґам у той час повільно-повільно підбрідала до східців його трейлера, туди, де стояв Фариш, зашморгом дивлячись на нього, швидко дихаючи носом: гарячим сморідним фирканням. Денні довелося відвернутися, він не міг на неї навіть дивитися, бо аж занадто болісно розумів, як її неквапність розлючує Фариша, доводить його до сказу, змушує психувати й вивалювати очі. Той стояв, постукуючи ногою, мовляв, курва, ну якого дідька вона така к херам длява? Усі (усі, окрім Фариша) це бачили, як, навіть перебуваючи з нею в одній кімнаті (шурх… шурх…), він трусився від нетерпіння, злітав з котушок, рвав і метав, скаженів — але Фариш, звісно, ніколи не сердився на Ґам, а зганяв свій гнів на всіх інших.

Коли вона нарешті дійшла до верхньої сходинки, обличчя у Фариша було малинове, він весь трусився, наче апарат, що от-от розірветься. Вона ніжно, обережно зіщулилася перед ним і погладила його по рукаві.

— Хіба то аж настільки важливо? — запитала вона добро­сердим тоном, що якось натякав, мовляв, так, це справді дуже важливо.

— Ще й як! — ревнув Фариш. — За мною ніхто не буде шпигувати! У мене ніхто не буде красти! Мені ніхто не буде брехати… нє-нє, — мовив він, відсмикуючи головою у відповідь на її тонкий благенький пазур у себе на руці.

— Ой-йой. Ґам так шкода, шо ви, хлопці, ніяк не поладнаєте. — Але з цими словами вона зверталася до Денні.

— Мене шкодувати нема чого! — крикнув Фариш. Він величаво став перед Ґам, ніби Денні збирався кинутись і їх повбивати. — То його тобі тра пожаліти!

— Я з вас нікого не жалію. — Вона протиснулася повз Фариша й уже лізла у відчинені двері трейлера Денні.

— Ґам, будь ласка, — безнадійно попросив Денні, підступаючи так близько, як тільки дозволяла сміливість, витягнувши шию, щоб побачити, як блякла рожевість її домашнього капота зникає в тьмі. — Ґам, прошу тебе, не йди туда.

— На добраніч, — почув він її слабкий голос. — Я тут ліжко застелю…

— Ти тим собі голову не мороч! — крикнув Фариш, блимаючи очима на Денні, ніби то його провина.

Денні кинувся повз Фариша в трейлер.

— Ґам, не треба, — зболено попросив він, — будь ласка. — Ніщо так не збуджувало у Фариша войовничу лють, як Ґам, якій стріляло в голову «прибрати» після Денні чи Джина, коли ніхто її про це не просив. Одного дня багато років тому (і Денні цього ніколи не забуде, ніколи) він запопав, як вона методично обприскує його подушку й постіль інсектицидом «Рейд»…

— Господи, ті штори брудні, шо жах, — сказала Ґам, човгаючи в спальню Денні.

З порога падала довга тінь.

— Тут я з тобою говорю, — мовив Фариш тихим загрозливим тоном. — Тащися сюди і слухай. — Він різко смикнув Денні ззаду за сорочку і зіштовхнув його назад сходами, на втрамбовану землю й сміття на подвір’ї (поламані садові крісла, порожні бляшанки з-під пива, содової та «ВД-40» і ціле поле битви, всіяне гвинтами, транзисторами, трибами й розібраними механізмами), після чого — не встиг Денні підвестися — зістрибнув і люто вгатив його по ребрах.

— То де ти тягаєшся, коли сам їздиш? — закричав він. — Га? Га?

У Денні все схололо. Він що, розмовляв крізь сон?

— Ти казав, шо їздив відправити рахунки Ґам. Але ти їх не відправив. Вони так і пролежали в машині на сидінні два дні після того, як ти вернувся хтозна-звідки, і болота в тебе на шинах було набризкано чуть не пів метра, а таке на Мейн-стріт дорогою до пошти ніде не знайдеш, нє?

Він вгатив Денні знову. Той відкотився набік, скрутився калачиком, ухопивши коліна.

— Із Сомом змовився?

Денні похитав головою. У роті відчувалася кров.

— Бо я таки то зроблю. Таки замочу того негритоса. Я вас обох замочу. — Фариш відчинив пасажирські дверцята «транс ама» і за карк закинув Денні всередину.

— Веди, —