Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Дівчина готувалася до будь-якого фіналу, та коли Рощин нахилився, хапаючи за горло, зрозуміла – ось він, ймовірний кінець. Причому кінець не їхньої історії, а всього її життя. Вона бачила обличчя звіра, збожеволілого і розлютованого. Виявляється, Рита зовсім не знала цього чоловіка. А ще, цей чоловік нічим не краще за тих, що були в Інанні. Нічим не краще її найбридкішого кошмару – Латуніна.

Втім, сама винна. Вкотре безцеремонно і безбоязно поперла на амбразуру, передбачаючи, що нічим добрим це не закінчиться. Та дивовижна штука – докорів сумління не було. Ні каплі. Лише жаль про нездійснене. Про те, що не бажає, щоб її нікчемне життя, пізнавши боязкі, але яскраві та щасливі фарби, так нікчемно обірвалося.

Одинцова задихалася в міру того, як стискалися на тонкій шиї пальці Рощина, проте продовжувала ловити повітря крізь нервові імпульси та ридання. В іншій ситуації запросто здалася, передбачаючи близький кінець, та не сьогодні Дівчина не припиняла жалюгідних спроб опору, звиваючись і хапаючи за зап'ястя Кирила, який одразу перетворився на досвідченого ляльковика і вершника доль. Заради майбутнього, у яке майже повірила. Заради Олега... 

Погано допомагало. Чоловік продовжував стискати шию, бурмочучи про себе щось незрозуміле. З чого до вух, немов закладених ватою, долинало:

– Ти моя. Я робитиму з тобою все, що захочу. Ти заплатиш за все...

Катування тривало нескінченно довго. Сльози, ридання. Шлунок вивертало від помутніння, а легені скручувало в тугий вузол від нестачі кисню. Ритка відчувала себе маленькою рибкою, викинутою з води на пісок, котра втратила звичне і таке життєво необхідне довкілля. А потім, перебуваючи на межі, коли ще трохи 1 нестача повітря остаточно позбавить можливості дихати, долоня Кирила розжалася.

Прокашлявшись, Одинцова буквально захлиналася киснем, що миттєво увірвався в легені, не в змозі насититися. Жадібно хапала його, впускаючи в себе спрагу життя. Боялася розплющити очі, повною мірою осягаючи цінність природної потреби дихати.

У прагненні прийти до тями не відразу дійшло, що від неї хочуть, коли чоловік нетерпимо смикнув за руку, і заревів:

– Це що за дурня?

Водночас смикнув за палець, стягуючи обручку. Обручку Олега.

– Ні! – розплющивши повіки, з жахом скрикнула Маргарита, маючи намір стиснути долоню і не дати відібрати єдину річ, якою дорожила. – Не треба! Не чіпай!

– А-а, нездара Чернишевський вирішив побалувати тебе дрібничками?

Пізно. Рощин з цікавістю крутив прикрасу, розглядаючи під різними ракурсами.

– Маю розчарувати – цінності в ньому практично ніякої. Брюлик обійдеться дешевше, ніж одна твоя ганчірка.

– Кирило, ти ж не такий! Будь ласка, поверни обручку і відпусти мене...

– Намагаєшся розжалобити? – перепитав з роздратуванням, – Не вийде, Ритусенько. Нікуди я тебе не відпущу. А цю дурню, – ткнувши в обличчя кільцем, – заберу, щоб не було спокуси вдаватися до ностальгії. І так, зарубай собі на носі – можеш навіть не заїкатися ні з приводу розтавання, ні з приводу Чернишевського, інакше твій коханець піде стежкою Гришки Латуніна. Я особисто позбудуся його, а через кілька років труп остаточно догризуть черв'ячки в сирій земельці.

Піднявшись, чоловік відсахнувся, щоб піти, на ходу помічаючи:

– Хоча я не наполягаю, так попереджаю. Вибір за тобою. Доля твого ненаглядного у твоїх руках. Час на роздуми до ранку. Але нагадую – будеш і далі норов показувати – життя не буде нікому!

Чергові погрози. Жалюгідні зусилля показати могутність і владу. Це могло бути смішним, якби не було таким печальним. Їй би відповідь розсміятися, та сил не залишилося. Може, на краще. Хтозна, якою була плата ще й за цю вільність.

Голова гуділа, серце вискакувало з грудей, не врівноважуючи дихання. Маргарита машинально потерла горло, не в змозі підвестися, коли кроки, що віддалялися, а слідом й стук зачинившися дверей, сповістили, що в кімнаті одна. Чи надовго? Чомусь не сумнівалася, що й до ранку Рощин не дасть спокою. Принаймні, якщо сам піде з дому, приставить наглядати кілька громил. Чорт забирай, їй піднятися тяжко, не кажучи про втечу. Та і як втече? Куди?

– От і поговорили... – сипло промовила Ріта.

Вона знову стала заручнице. ситуації. Знову сама дозволила долі вдарити себе болючіше і жорсткіше. Скільки разів дівчині ще виступати в ролі жертви? Скільки разів доведеться куштувати буйне божевілля чоловічої половини людства? Скільки шукати захисту від одних її представників у інших? Де гарантія, що згодом той, хто мав славу рятівника, не виступить у ролі ката?

Сьогодні вкотре переконалася, що немає гарантій ніколи й ні в чому. Життя вміє вражати, протвережуючи від щастя та показуючи, що вірити не можна нікому. Наприклад, з Латуніним з самого початку нічого хорошого чекати не доводилося. Але ж Кирило! Чому він так поводиться? Може, правда, Маргарита недостойна іншого?

Від такої думки хотілося вдавитися. Липка і гидка реальність переслідувала скрізь. Від пережитого раніше не сховатися, як не намагайся. Невже даремно шість років тому вижила? Даремно дозволила собі допомогти Кирилові, який нині вимагає розплати. Котрий, одного разу помилувавши, зараз прагне її страти. Якщо припустити, що й далі так піде, страшно уявити, яку плату в майбутньому вимагатиме Олег.