Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Філіпа прибув до нас з візитом, — пригадував Абул Фазл, — то прибув не сам, а з почтом та зі слонами, навантаженими дарунками, а ще він подарував двадцять одного скакуна найкращої арабської породи і багато коштовних каменів. Він не приїхав на гарбі і не ночував у борделі з жінкою, настільки худою, що відразу і не скажеш, що то жінка.

— Вельмишановний пане, лорд Гоксбанк та інші, на превеликий жаль, вступили у славу Божу та його ангелів, коли ми висаджувалися в Сураті, — відповів прибулець. — На смертному ложі він доручив мені виконати покладену на нього Її Величністю місію. На жаль, корабельна команда складалася з багатьох негідників; ще тіло його не захололо, як вони заходилися все плюндрувати і нишпорити по його каютах у пошуках коштовностей, які міг мати мій добрий господар. Зізнаюся, що тільки завдяки фортуні мені вдалося уникнути смерти й зберегти лист, бо, знаючи, що я — чесний слуга свого господаря, вони б одразу перерізали мені горло за найменшої спроби боронити власність лорда Гоксбанка. Дуже шкодую, що його прах не був похований у землі за християнським обрядом, але гордий з того, що зумів прибути до вашого чудового міста, аби виконати його обов’язок, що став моїм.

— Королева Англії, — розмірковував Абул Фазл, — не була у дружніх стосунках з нашим другом, славетним королем Іспанії.

— Іспанія — хвалькувата обивателька, — викрутився прибулець, тоді ж бо як Англія — це країна мистецтва, краси і сама Глорія. Не будьте засліплені лестощами Філіпа Тупого. Великі мають говорити з великими, і саме королева Англії Єлизавета є втіленням імператорської величі та смаку. — Увійшовши в роль, він пояснив, що далека рудоволоса королева — це не що інше, як імператор Заходу, вона — Акбар у жіночій подобі, і він, Шаганшах, король над королями, можна сказати, є Єлизаветою Сходу, вусатим, і не цнотливим, але у сенсі величі вони однакові.

Абул Фазл перемінився.

— Ви не хочете поставити мого правителя вище за жінку, — сказав він тихо. — Добре, що ви тримаєте той сувій, як я бачу, з автентичною печаткою корони Англії, і тому ми змушені гарантувати вам безпеку. В іншому разі за таку зухвалість, аби позбутися непроханої свині, я б кинув вас на поталу дикому слонові, якого ми тримаємо прив’язаним неподалік на лужку.

— Імператор — відомий у всьому світі як великий шанувальник жінок, — сказав Маґор дель’Амор. — Я переконаний, що він не почуватиметься ображеним, коли самоцвіт Сходу порівнюють з іншим великим самоцвітом, незалежно від статі.

— Мудреці-назаретянці, послані до нашого двору португальцями з Ґоа[77], не дуже хвалять ваш самоцвіт. — Абул Фазл знизав плечима. — Кажуть, що вона стає на прю з Богом, і до того ж слабенька правителька, тож не довго чекати, коли вона залишиться без влади. Також кажуть, що її нація — це самі злодії, а ти, мабуть, шпигун.

— Португальці — пірати, — сказав Маґор дель’Амор. — Вони — морські розбійники й огидні падлюки. Мудра людина ніколи не повірить у те, що вони кажуть.

— Отець Аквавіа з Товариства Ісуса — італієць, як і ти, — відповів Абул Фазл. — Отець Монсеррате, його компаньйон, родом з Іспанії.

— Якщо вони сюди прибули під прапором задрипаних португальців, — наполягав прибулець, — тоді вони — не хто інші, як португальські собаки.

Десь згори, з-над їх голів, почувся голосний сміх, ніби засміявся якийсь бог.

— Змилостися, великий мунші, — загримів гучний глос. — Нехай юнак живе хоча б до того часу, поки прочитаємо його послання.

Шовкові балдахіни впали по кутах палати, а там, високо над ними, на оббитій м’якою тканиною верхівці камінного дерева у Позі Королівського Вдоволення, регочучи на повні груди, сидів Абул-Фатг Джалалуддін Мухамед Акбар, сам Великий Могол, відкритий для загального огляду, схожий на велетенського папугу на здоровезному сідалі.

* * *

Він прокинувся у незвичайно дражливому настрої, і навіть надзвичайно умілі ласки коханої не заспокоїли його. Серед ночі дезорієнтована ворона якимсь чином проникла до спальні королеви Джодги, і королівське подружжя пробудилося від страхітливого каркання, що спросоння здалося імператорові знаком кінця світу. В якусь мить чорне крило черкнуло його щоку. Допоки слуги виганяли ворону, імператорові нерви вже аж дзвеніли. Надалі його сон наповнився передвістями. В якусь мить він бачив, як чорний дзьоб тієї апокаліптичної ворони дотягувався до його грудей і виривав серце, аби з’їсти, так само як батрак з Мекки у битві під Угудом з’їв серце убитого Хамзи, дядька Пророка. Якщо такий могутній герой міг бути вбитий підступним дротиком, то він також може загинути у будь-яку мить від стріли, що летітиме з темряви, як та ворона — гидка, смертельна і чорна. Якщо ворона може проникнути крізь усі рівні охорони і бити в його обличчя крильми, то чи не може те ж саме зробити і зловмисник?

Отак, переповнений передчуттями смерти, він був безборонний перед приходом кохання.

* * *

Прибуття пройдисвіта, що називав себе англійським послом, дуже зацікавило його, і після того, як він наказав Абул Фазлу трохи побавитися з «послом», настрій у нього почав покращуватися. Абул Фазлу, в житті надзвичайно товариській людині, чи не найліпше у всьому Сикрі вдавалися різного виду жорстокі витівки, і коли імператор, схований від обох чоловіків, допитувача і допитуваного, слухав виставу внизу під собою, хмари ночі нарешті розійшлися і забулися.

— Ох, і викручується той дурисвіт, — думав він, коли тягнув кутаси шнурків шовкових балдахінів, аби відкритися чоловікам внизу; він був у доброму гуморі, але не підготовлений до емоцій, що охопили його, коли його очі зустрілися з очима прибульця.

Це була любов або щось схоже на любов. Серце закалатало, як у закоханої дівчини, віддих став глибшим, а щоки зарум’янилися. Який вродливий був цей парубок, наскільки впевнено тримався, як пишався собою! І в ньому було щось таке, чого й не збагнеш одразу: якась таємниця, що робила його цікавішим за сотню придворних. Скільки йому років? Імператор не дуже добре розбирався у віці фаранґі. Йому могло бути двадцять п’ять, або ж тридцять, тобто «старший, ніж наші сини», подумалося імператорові, або «надто дорослий, аби бути нашим сином», а тоді аж подивувався, що така думка прийшла йому в голову. А чи той іноземець, бува, не чарівник? — запитав він сам себе. І чи він тепер, часом, не перебуває під впливом його окультних чарів? Ну що ж, він не зупинятиметься, в цьому нема нічого лихого, він надто хитрий, аби стати жертвою схованого ножа чи напитися отрути з аптечної філіжанки. Він простежить за