Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Так.

— Нічого, помиритесь.

Синій димок над столиком у кутку. Офіціант налив іще кави. Видно, Гааке не поспішав.

— Я могла б тобі не признатися, — мовила Джоан. — Могла б сказати, що зайшла сюди випадково. Але це була б брехня. Я шукала тебе. Я хочу залишити його.

— Так завжди буває. Хтось хоче когось залишити.

— Я боюся його. Він мені погрожує. Хоче застрілити мене.

— Що? — Равік глянув на неї. — Що таке?

— Він погрожує, що застрілить мене.

— Хто? — Равік слухав її краєм вуха і аж тепер раптом усе збагнув. — Он що! Ти ж, думаю, не віриш у це?

— Він страшенно запальний.

— Дурниці! Хто нахваляється вбити, той ніколи не вб’є. А надто актор.

Що я балакаю, подумав він. Що все це означає? Чого я тут шукаю? Чийсь голос, чиєсь обличчя. Шумить у вухах. Яке мені до цього діло?

— Навіщо ти мені розповідаєш про це? — спитав він.

— Я хочу його залишити. Хочу повернутися до тебе. Коли Гааке візьме таксі, мине щонайменше кілька секунд, поки я зупиню інше, міркував Равік. А поки рушу за ним слідом, може бути вже запізно. Він підвівся.

— Почекай на мене тут. Я зараз вернуся.

— Що ти хочеш…

Равік навіть не дослухав її. Він швидко зійшов з тераси й зупинив таксі.

— Ось вам дёсять франків. Можете почекати на мене кілька хвилин? У мене є ще справа в ресторані.

Водій глянув на банкноту, потім на Равіка. Той підморгнув йому. Водій у відповідь теж підморгнув і злегка помахав банкнотою.

— Це крім того, що нарахує лічильник, — сказав Равік. — Ви розумієте, чому…

— Розумію, — посміхнувся водій. — Добре, я почекаю.

— Поставте машину так, щоб можна було відразу рушити.

— Добре, пане начальнику.

Равік квапливо пробрався назад крізь людський потік. Йому раптом перехопило дух. Гааке стояв біля дверей. Равік не чув, що йому казала Джоан.

— Стривай! — мовив він їй. — Я зараз! Почекай хвилинку!

— Ні! — Вона підвелася. — Ти ще пожалкуєш! — Вона мало не плакала.

Равік присилував себе всміхнутися. Він схопив Джоан за руку. Га-аке й досі стояв біля дверей.

— Сядь, — сказав він. — На хвилинку!

— Ні!

Вона спробувала вирватись, і Равік відпустив її. Аби тільки не привернути нічиєї уваги. Джоан швидко пішла між столиками майже повз самого Гааке. Той подивився їй услід. Тоді поволі перевів погляд на Равіка і знов позирнув у той бік, куди пішла Джоан. Равік присилував себе сісти. Кров раптом загула у нього в скронях. Він витяг гаманця і вдав, ніби щось шукає в ньому. Він помітив, що Гааке поволі пішов поміж столиками, і з байдужою міною відвернув голову, щоб не зустрітися з ним очима.

Він чекав. Час немов зупинився. Раптом його охопила паніка. А що, як Гааке вернувся назад? Він швидко глянув у той бік. Гааке в ресторані не було. Вже не було. На мить перед очима в нього все закрутилося.

— Дозвольте? — спитав хтось позад нього.

Равік не почув. Він дивився на двері. Гааке не Повернувся в ресторан. Не можна гаятись ні секунди, подумав він. Треба побігти за ним і спробувати ще догнати його. За спиною в нього знов почувся голос. Равік обернувся й завмер. Гааке підійшов до нього ззаду й тепер стояв поряд, показуючи на стілець, де щойно сиділа Джоан.

— Дозвольте? Тут ніде більше немає вільних столиків.

Равік кивнув головою. Він не міг вимовити жодного слова. Кров відринула від голови. Вона спадала все нижче й нижче, ніби стікала під стілець. Тіло обм’якло, мов порожній мішок. Він міцно притиснувся хребтом до спйнки стільця. На столику ще стояло вино. Білувата, наче рідке молоко, рідина. Він узяв чарку й випив. Вино не ковталося. Він глянув на чарку. Рука не тремтіла. Тремтіли всі нерви всередині.

Гааке замовив коньяк. Витриманий «шампань». По-французькому він говорив із дуже помітним німецьким акцентом. Равік підкликав хлопця з газетами.

— «Парі суар».

Хлопець позирнув на двері. Там стояла з газетами стара жінка — це було її постійне місце. Хлопець ніби випадково тицьнув Равікові згорнену газету, схопив монету й швидко зник.

Мабуть, Гааке таки впізнав мене, подумав Равік. А то чого б він прийшов? Равік не врахував, що може статися й таке. Тепер лишилося одне: сидіти й чекати, поки Гааке покаже, чого він хоче. А вже тоді відповідно до обставин діяти.

Він розгорнув газету, перебіг очима заголовки і знов поклав її на столик. Гааке подивився на нього.

— Гарний вечір, — сказав він по-німецькому.

Равік кивнув головою.

Гааке всміхнувся.

— Я маю добре око, еге ж?

— Можливо.

— Я помітив вас іще в залі.

Равік знов кивнув головою, ввічливо й байдуже. Його нерви були напружені до краю. Він не міг собі уявити, що має на думці Гааке.

Навряд чи йому відомо, що він, Равік, живе у Франції нелегально. А може, гестапо знало й це? Та однаково ще можна виграти час.

— Я вас відразу впізнав, — сказав Гааке. Равік подивився на нього.

— По шрамові, — мовив Гааке, показуючи на Равіків лоб. — Такі шрами бувають тільки в корпорантів. Отже, ви або німець, або вчилися в Німеччині.

Він засміявся. Равік усе ще дивився на нього. Це щось неймовірне! Надто кумедний збіг, щоб його можна було передбачити! Він глибоко відітхнув, відчувши раптове полегшення. Виходить, Гааке й гадки не мав, хто він. Шрам на лобі він сприйняв як наслідок студентського поєдинку. Равік і собі засміявся. Тепер вони сміялися обоє. Равікові довелося стиснути кулаки так, аж нігті вп’ялися в долоні, щоб перестати сміятись.

— Угадав? — спитав Гааке, пишаючись своєю спостережливістю.

— Наче у воду дивилися.

Шрам на лобі. Йому розбили голову в катівні гестапо на очах у Гааке. Кров заливала йому очі й рот. А тепер Гааке вважає, що цей шрам лишився після невинного студентського поєдинку, та ще й пишається, що вгадав.

Офіціант приніс коньяк. Гааке з виглядом знавця понюхав його.

— Коньяк у них добрий, — сказав він. — Дуже добрий! А решта… — Він підморгнув Равікові. — Все загнилося. Народ-рантьє. Хоче тільки безпеки й спокійного життя. Де їм із нами змагатися.

Равікові здавалось, що йому краще не озиватися. Бо якщо він скаже хоч слово, то не втримається, розіб’є об столик чарку й сипне скалками Гааке в очі. Він зробив над собою зусилля, обережно взяв чарку, випив і спокійно поставив на столик.

— Що це у вас? — спитав Гааке.

— «Перно». Замінник абсента.

— Ага, знаю. Це той напій, від якого французи стають