Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Хотів був сказати Філіпові, але якраз тоді він місця собі не знаходив через ті підозри щодо Бланчиної вагітності, і в мене просто язик не повернувся. Ну, а потім він був такий щасливий…

— Бісів сину! — раптом скипів Ернан. — Чому мені не сказав?

— Як це не сказав? Оце ж я кажу тобі.

— Це сьогодні. А вчора?

Ґастон важко зітхнув:

— Ти запропонував мені скласти тобі товариство, і я боявся, що, дізнавшись про все, ти передумаєш, переконаєш мене їхати до Тараскона. А я не хотів туди їхати, не хотів також залишатися в Памплоні, бачити наших, дивитися їм в очі. Я ладен був утекти світ поза очі.

— Чому?

— Бо мені соромно, Ернане, — з несподіваним запалом відповів Ґастон. — Бо це я, саме я завинив у Клотильдиній смерті. Симон якимсь чином дізнався про мої плани щодо розлучення і написав про це Амеліні — а та взяла й вибовкала все Клотильді. Це, звісно ж, вразило її, приголомшило… — Він зробив паузу, тамуючи гіркий схлип. — У неї почалися передчасні пологи… і вона померла… Обоє померли — Клотильда і її дитина… моя дитина… син… Я так довго чекав сина, мого спадкоємця… а він помер, так і не народившись… Через мене помер! — Ґастон ударив шпорами коня і вирвався вперед.

Кілька хвилин Ернан їхав позаду нього, а коли наздогнав, то обличчя в д’Альбре було вже спокійне і зосереджене.

— А знаєш, Ґастоне, що це таке? Це совість. Вона завжди прокидається запізно, і то в найнедоречніший час.

Ґастон нічого не відповів, вдавши, ніби не розчув Ернанової репліки. А той після нетривалого мовчання задумливо промовив:

— І все-таки дивна низка смертей, тобі не здається? Все почалося з короля Фернандо Кастильського, потім ґраф Байонський з обома синами, віконт Ґотійський, віконт Іверо, найсвятіший отець, Філіп-Авґуст Французький, Філіп де Пуатьє, а тепер от і твоя дружина.

— Щомиті десь-інде хтось умирає, — сухо промовив Ґастон. — Чого тут дивуватися?

— Е ні, Ґастоне, таки є чого. Всі ці смерті так чи інакше стосуються мене — ну, наче пошесть якась пішла…

Розбудований на руїнах римської фортеці Калаґуріс-Нассіка замок Калагора, родове гніздо ґрафів Іверійських, справив на наших друзів гнітюче враження. Розкішна внутрішня обстановка лише підкреслювала пануючу в ньому задушливу атмосферу туги й душевної пустки. Новоприбулі не зустріли тут жодної усмішки, жодного ясного обличчя; тільки три промінчики світла були в цьому похмурому царстві смутку, три юні ґрафівни — Гелена, Діана та крихітка Марґарита, — але й вони воліли ховатися від стороннього погляду за жалобним вбраннями.

Ґраф Іверо навіть не вийшов привітати гостей. Замість нього всім порядкувала ґрафиня Діана Юлія, дочка покійного імператора Корнелія IX, тітка нині правлячого Авґуста XII, висока і ставна сорокарічна жінка з пишною гривою вогненно-рудого волосся та смарагдово-зеленими очима, яку за пристрасне захоплення астрологією й алхімією (чим грішили багато нащадків римського імператорського дому) в Іспанії прозвали італійською відьмою. З гостями ґрафиня була люб’язна, але стримана; її обличчя не виказувало ніяких емоцій, і лише уважний спостерігач, яким був Ернан, міг помітити в її погляді затамований біль.

Оскільки Альфонсо XIII публічно оголосив про арешт меншого брата, Шатоф’єр вирішив не приховувати цей факт, отож відведені Фернандо де Уельві покої перебували під спільним наглядом королівських ґвардійців і замкової варти. Афішуючи справжній стан речей, Ернан мав цілком певну мету і не помилився в своїх розрахунках: о десятій вечора до нього прийшов ґрафів камердинер з пропозицією від свого пана про зустріч. Ернан тільки й чекав цього і висловив побажання зустрітися з ґрафом якомога швидше. У відповідь на це камердинер запропонував Шатоф’єрові йти за ним і провів його в особисті апартаменти господаря замку.

Ще зовсім недавно Клавдій Іверо вважався одним з найблискучіших вельмож усієї Іспанії. Це був високий, міцної статури чоловік, вольовий, енерґійний і молодявий на вигляд — мало хто давав йому більше тридцяти п’яти років, хоча насправді йому вже йшов п’ятий десяток. Однак трагічна смерть сина надломила його. За останні півтора місяці він постарів щонайменше на двадцять років, і Ернан просто не йняв віри своїм очам: невже цей немічний старик з геть посивілим волоссям, укритим зморшками лицем і стомленим, спустошеним поглядом і є той вишуканий сеньйор, якого він бачив на початку вересня в Памплоні? На якусь мить Ернана охопив сумнів. Чи правильно він робить, збираючись довіритися людині, що однією ногою вже стоїть у могилі і, напевно, з нетерпінням що чекає смерті, як Божої ласки, як звільнення від своїх страждань, — хіба здатна вона на рішучі вчинки? Може, краще було б звернутися до ґрафині?…

— Прошу сідати, пане ґрафе, — скрипучим голосом промовив Клавдій Іверо, вказуючи на крісло біля розпаленого каміна.

Ернан сів. Ґраф кволо кивнув камердинерові, і той вийшов, залишивши їх удвох.

— Отже, — заговорив Клавдій Іверо, щойно двері за слугою зачинилися, — кастильський король звелів арештувати свого брата. За що?

— За звинуваченням у державній зраді.

— Ага… Ну, це не дивно.

По тому в кімнаті запала тягуча мовчанка. Ґраф сидів із заплющеними очима, безсило відкинувшись на спинку крісла. На його обличчі застиг вираз смертельної втоми. Ернан подумки картав себе, що припустився помилки, не довірившись ґрафині. Але тепер вже було пізно щось міняти. Діана Юлія напевно вже лягла спати або ж до ранку усамітнилася в своїй алхімічній лабораторії і чаклувала там над колбами та ретортами.

Нарешті Клавдій Іверо розкрив очі.

— Пане ґрафе, король прислав мені копію протоколу допиту мого сина. — (Ернан зблід.) — Там не вказано ніяких імен — ні виконавців, ні свідків, — вочевидь, він побоювався, що я мститиму… Хоч даремно. Правосуддя є правосуддя… Але за інформацією, що я маю, ви були безпосередньо причетні до всіх тих подій.

„Він роздобував інформацію!“ — підбадьорився Ернан. — „Отже, ще не все втрачено.“

— Так, доне Клавдію, я брав участь у розкритті змови.

— В такому разі,