Читати книгу - "Українське письменство"

сліз рясних, «дарунків своїх небагатих»!

І поруч з цими сумними настроями — цілий ряд інших — бадьорих, урочистих — поезій, про те, що «в огні щоденного страждання кується світ майбутніх кращих днів»!..

Поет любить околишній світ, його красу, його форми, його пластику; вірить, що «творчістю одною повстане чоловік»; і з радим серцем, упоєний красою зримого, зачиняє двері в таємницю, «в глибокий льох той, що одвіку зачинений був чоловіку».

В цьому розумінні Кобилянський, може, найбільший аполлоновець з усієї групи «Музаґету».

4

«Музаґет» значний слід полишив на творчості Кобилянського, зміцнивши в ньому давній потяг до викінченого вислову, до вишуканої форми. Його давніша безпосередність, що так чарує в буковинському циклі, одлітає од нього; він замикається в собі, засвоює «парнаську» манеру, і його художнім завданням стає не лірична сповідь, а твердо окреслений рисунок, ясна фарба, влучний епітет, причепурена алітерація («Лебедина пісня»). Щоб здобути собі віртуозне перо, приймається він за трудні технічні вправи, пише оті свої «натюрморти» («Книги… книги… груди книг товстих», «Піаніно» і др.), грається передзвоном рим, вигадує складні й химерні поділи строфічні (див. «Піаніно», «Гріх» і інш.). В багатьох із цих поезій почувається певність руки, майстерність будови, але кінець кінцем все це лише спроби, ескізи, версифікаційні шукання.

На нашу думку, «Нове русло», «Натюрморт», «Гріх» і ін. — це тільки епізод в розвитку Кобилянського, як лірика, — його власна студія. Видається мені, що, здобувши собі викінчену літературну форму, він повернувся б до давнього свого ліризму, тільки одяг би його в інші, яскравіші фарби, іншу, досконалішу форму.

5

Але як не одійшов Кобилянський од себе самого в останніх своїх поезіях, одному мотиву він зостався вірний. Маю на думці те передчуття ранньої смерті, що віссю переходить через усю його лірику. Цей гімн смерті бринить в його описах осінньої природи («Осіннє золото над парком»), в його твердженнях, що «найгарнішою красою є одна краса вмирання», в його молитві: «О коли б боги почули та послали ранню смерть!»

Так смутно-прекрасні осінні дні, Як з шелестом листя на землю спадає. Нечутно той шелест за літом ридає, Що вснуло в сосновій труні. Так смутно-прекрасні осінні дні. Краса переходу — найвища краса! Прекрасне те листя, що впало під ноги… Як трупом засохлим покриє дороги, Ясніші стають небеса… Краса переходу — найвища краса.

Серед цього умирання природи, разом з листям, що «стелеться до сну», хочеться сном непробудним заснути і самому поетові: «душу утомлену» «заколисати», приспати її м’ятою, «могильною м’ятою з підлісся», і над могилою поставити «хрест білорукий». Ще задовго до смерті ладився він в «далеку дорогу», в той свій «одпочинок на безконечність літ».

Воно так і сталось. «Ранню смерть» послали йому «боги», як і просив він в своїй «Пісні». «Неублаганний гнів» Долі спалив його якраз «при вході до святині», однявши у нашої поезії молоду силу, що незабаром мала в своєрідну ліричну постать викристалізуватись.

Запорукою цьому — ніжні, класичні в своїй ясній простоті строфи про осіннє вмирання, мила безпосередність його буковинської патріотики, ясний і чистий звук його передсмертних поезій.

Це, безперечно, одні з наймиліших рядків нашої молодої поезії, те дороге надбання її, з яким вона має вступити в свій «великий полудень».

1920

Примітки
[до «Антології римської поезії»]{109}

Шість латинських поетів, зібраних в цій книжечці, обіймають великий протяг часу од перших десятиліть 1-го віку перед Хр. — до початків II століття по Хр., коло двохсот років приблизно;