Читати книгу - "Україна: історія"

зробила успішну політичну кар'єру. Українці були мерами таких великих міст, як Едмонтон та Вінніпег. Близько 100 україно-канадців обиралися до провінційних законодавчих органів, переважно в західних провінціях. Майже 30 були членами федерального парламенту. Відомі п'ять українців-сенаторів і з десяток федеральних та провінційних кабінет-міністрів українського походження. Не являючи собою провідної політичної сили в Канаді, українці, однак, мають тут більший політичний вплив, ніж будь-де на Заході.

Протягом другої світової війни близько 35—40 тис. українських іммігрантів (приблизно 15 % їхньої загальної кількості) добровільно пішли до канадської армії. Для україно-канадців це й досі є предметом особливої гордості. Та після війни знову загострилися суперечності всередині української громади в Канаді. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років із новою силою спалахнула боротьба між прокомуністами та націоналістами. Позиції українських прокомуністів на той час були досить сильними: в 1946 р. кількість членів Української робітничої асоціації досягла свого максимуму — 13 тис. чоловік. Прокомуністи намагалися заблокувати еміграцію націоналістично та антирадянськи настроєних українців — «ПО» до Канади. Ці зусилля, однак, були марними. А з початком «холодної війни» й поліпшенням економічної ситуації комуністичні ідеї почали втрачати свою привабливість. Русифікація на Україні та радянське вторгнення до Чехословаччини в 1968 р. протверезили багатьох українських патріотів, котрі поділяли ці ідеї. З часом на перше місце в україно-канадській громаді вийшли більш енергійні «ПО». В 70—80-х роках лише купка літніх прокомуністів, котрі активно займалися торгівлею з СРСР, являла собою все, що залишилося від колись могутньої організації.

Важливе місце в житті україно-канадської громади займало також питання про багатокультурність, що виникло у 1960-х роках. Під впливом нових виступів франко-канадців у провінції Квебек етнічні групи, що належали до так званого третього елемента, тобто неанглійська й нефранцузька частини канадського суспільства, зіткнулися з урядом на грунті своїх вимог у сфері культури. Українці були в перших рядах тих, хто примусив уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. ввести відповідні положення до конституції Канади.

Яскравими проявами активності української громади в Канаді протягом 1970-х і 1980-х років були зростання українознавчих досліджень в університетах та публікація англомовної «Енциклопедії України», створеної на основі 10-томної україномовної праці Володимира Кубійовича; з її появою був реалізований головний проект Канадського інституту українських студій. Підтримка україно-канадцями українських дисидентів в СРСР привела до звільнення й прибуття до Канади у 1987 р. Данила Шумука та Йосипа Терелі. В пам'ять 50-ї річниці голодомору 1932—1933 pp. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про це страшне лихо. Як і в Сполучених Штатах, у середині 1980-х років питання про воєнні злочини призвело до зростання напруження між українською та єврейською громадами.

Українські громади за межами Північної Америки

Українські іммігрантські громади, що існують поза Північною Америкою, можна поділити на дві групи. Першу характеризують переважання значною мірою асимільованих «старих іммігрантів» і невеликі домішки «ПО». Сюди належать українці Бразілії, Аргентіни та інших латиноамериканських країн. Ці громади тою чи іншою мірою перебувають у гіршому економічному становищі, ніж будь-які інші на Заході. Навіть сьогодні їхню більшість становлять селяни-бідняки. Організаційний рівень цих багаточисельних громад досить низький. Церкви є головним, а часто й єдиним осередком громадського життя. Виходячи з переважання іммігрантів другої хвилі, до цієї групи можна також включити українців у Франції. Однак, на відміну від українців Латинської Америки, ці останні, як правило, зайняті у промисловості й відрізняються порівняно високим західноєвропейським рівнем життя. Франція стала також притулком для чисельно незначної, але помітної частини так званих петлюрівців і «ПО». Так, після другої світової війни розташований неподалік від Парижа Сарсель став керівним осередком науковців — «ПО». Тут під керівництвом Володимира Кубійовича й завдяки фінансовій підтримці українців усього Заходу побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства».

Українські іммігрантські громади, що належать до другої групи, складаються майже виключно з «ПО» та їхніх нащадків. До цієї групи належать українці Німеччини, Великобританії, Австралії.

Німеччина. В Німеччині українська громада складається переважно з тієї незначної кількості «ПО» та їхніх нащадків, хто з різних причин не приєднався до масового від'їзду з таборів «ПО» наприкінці 1940-х років. Деякі були вже надто літніми, аби починати нове життя. Інші належали до політичних партій, чиї штаб-квартири через близькість до України були розташовані в Німеччині. Для Степана Бандери, лідера ОУН, та іншого визначного представника націоналістичного руху, Льва Ребета, перебування в Німеччині стало фатальним. У 1957 р. радянський агент Богдан Сташинський підступно вбив Ребета, а через два роки від його руки загинув Бандера.

У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет — заклад, створений іммігрантами у 1920-х роках. Узагалі хоч Німеччина й стала другою батьківщиною для багатьох політичних лідерів, громадських активістів і науковців, котрі після другої світової війни не захотіли покинути Європу, демографічна база української імміграції тут є дуже вузькою.

Великобританія. Становище українців у Великобританії певною мірою протилежне тому, що в Німеччині. Більшість із них уходила до складу дивізії СС «Галичина»; роззброєні британською армією, вони після війни опинилися в Англії. Й хоч багато хто з часом переїхав до Північної Америки, частина солдатів та офіцерів дивізії залишилася працювати в промислових центрах Британії — Манчестері, Ковентрі, Бредфорді, Ноттінгемі. На відміну від Німеччини, тут майже не було представників інтелігенції. Через брак українських жінок багато українців у Британії одружилися з неукраїнками. Однак войовничий український націоналізм і дух бандерівської ОУН і досі живуть серед цих колишніх бійців дивізії СС «Галичина».

Італія. Невеликим, але важливим центром української діаспори є Рим. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив діяльність Української греко-католицької церкви, сюди було переміщено чимало її інституцій. Рим став осередком таких чернечих орденів, як василіяни, студити та ін. У 1959 р. тут була заснована так звана Мала Семінарія. Зусиллями кардинала Сліпого, голови Української католицької церкви у 1944—1984 pp., наприкінці 1960-х років був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору Св. Софії. Існування цих інституцій у «Вічному місті» є доказом того, що намагання радянського режиму ліквідувати Українську греко-католицьку церкву не увінчалися успіхом. На цьому факті було наголошено, коли влітку 1988 р. тисячі українців-католиків з усього світу зібралися в Римі на святкування тисячоліття християнства на Русі. Додамо, що в СРСР головним місцем відзначення цієї знаменної річниці стала Москва, а не Київ.

Австралія. Інша українська громада, що веде своє походження від «ПО»,— це австралійська. Попри свою географічну ізольованість вона є однією з найкраще організованих та найактивніших у діаспорі. До 1951 р. сюди прибули близько 10 % загальної кількості «ПО», або близько 21 тис.