Читати книгу - "Я, Богдан"

нападники, вже й гармати підведено до монастиря і стріляно вогнистими кулями, тільки сичало, а козаки не піддавалися, так що й німецькі найманці стратили охоту. Спробували вдатися до перемов, але Богун довідався, що пани хочуть влаштувати йому засідку, і трактати перервав. Уночі сам виїздив з монастиря на розвідку і мало не попався до рук хорунжого Рогальського, та його врятував подарований мною рябий кінь. Попав в ополонку, та кінь виніс і звідти. Пробували стріляти по Боіуну, та коли цілили в чорного коня, перед ними мелькав білий, били в білого — ставав чорний.

На ранок Богун, хоч поранений у чоло, знов бився на валах і все на тім рябім коні, дарованім мною. Під Липівцями сотні Уманського й Полтавського полків погромили передовий шляхетський полк і надвечір в обоз Калиновського якийсь вістун приніс звідомлення про наближення величезного козацького війська з самим Хмельницьким. Вийшла страшна конфузія, гірша ніж пилявцівська. Панство забуло про свої нахвалки скінчиш останок зими і трудів у просторій Вінниці і вдарило навтьоки один поперед одного, так що козаки встигали тільки кричати їм навздогін:

— Пилявчики!

— Цигани!

— Не гайтеся — далі до Вісли!

— Не тут ваше діло!

Калиновський біг до Бара, а тоді аж до Кам’янця і Великдень зустрічав під дощовим небом, контентуючись сухарем та печивом з лободою.

Така була війна. Бігав хто як зможе. Одні кінно, другі пішо, тільки вбиті зоставалися нерушно, як докір і нагадування про жахи війни, яка ніколи не кінчалася.

Після Вінниці я припинив усі пересилки з королівською стороною.

Знов війна. Милосердя вичерпалося на світі. Чи ми живемо жорстокі, як людоїди, чи нас оберігають ангели? Знов гук війська на шляхах, іржання коней, брязкіт зброї і тяжкий чоловічий дух, в якому змішані життя і смерть так міцно, що розрізняти їх можуть тільки полководці. Чи знають полководці про смуток часів? Хто винайде його для них? Чи навіки судилася їм одинокість, як рана незагойна?

Чорноземи родючі, мов людські тіла, лелечата підтанцьовують у чорних гніздах на хатах, живоплоти з кісток полеглих, гайвороння, і тихі трави, і дзвін бандур, од співу яких оживають вікй і предки вертаються на землю, аби поглянути на своїх правнуків і їхні діла.

Народжені бути вільними, але свобода відлітає від нас, розвіяна вітрами, як билина в полі. Голодні діти, сліпці, каліки, стогони й регіт, сльози й лід, тумани й пожежі, барабани, знамена, сурми, піднесеність, захвати, пристрасті роздирають душі всім, бажання принести користь і водночас поруйнувати якомога більше, благородна мужність і Марнослав’я заволодівають серцями, бо самі ж сотворили неможливе, найбільше чудо, сон, марення свободи серед пустелі рабства.

Військо купчилося біля мене, як град у хмарі. Посполиті з Лубен, з Прилук, з Ромен, Гадяча, Батурина купами йшли до обозу. Вешняк мій вірний був зі мною вже з Чигирина, Шумейко привів свій полк з лівого берега, всі полки мали вимкнутися сюди, хоч тонули вони в морі селянському, бо Україна що далі, то більше розколювалася на козака й посполитого, і моє серце розколювалося разом з нею, і не було вже тої сили, що могла б його стулити. Як вистояти сим людям проти залізних озвірілих шляхетських полків, що йдуть, може, на свій останній бій, і втрачені багатства світять їм у очі, як золоті лампадки?

Я слав гінців до хана, сподіваючись од нього не так сили, як враження на королівське військо, над яким невідступно висів дух Пилявців, що не щез і після Зборова, а Після Молдавії знов мав посилитися.

Хан тяжко хорував. Нуреддін — султан, якого він вислав наперед з шістнадцятьма тисячами орди, дійшовши до Молдови, теж розхорувався і далі йти не міг, там і помер, а військо його вернулося. Іслам — Гірей все ж обіцяв вибратися мені на поміч, по першій траві, як коні будуть напасені, однак вимагав заплати в триста тисяч золотих, мовлячи, що інакше мурзи орду не зрушать з нагрітих стійбищ.

Небезпека ховалася, як змія в траві, та я не вмів її побачити. Послав свого Демка з осавульським полком, Кропив’янський полк Филона Джелалія і Канівський Семена Савича поганяти Калиновського коло Кам’янця, і хоч Тиміш мій дуже домагався піти з ними, я не пустив його, побоюючись, що не стримається й вдарить на Лупула, який не квапився сповняти заприсяжнену ним інтерцизу130, кохав свою Роксанду, норовив змовитися з Потоцьким, син якого теж змагався за руку Лупулівни.

Не вдарив Тиміш на Лупула, а вдарив по мені, та як же немилосердно, мов той Авессалом біблійний. Все сплелося в клубок, як змія для зимової сплячки, все спало до часу і наливалося отрутою: обіцянки й зради, хан і золото, рідний син і чужинецький зайда, жіноча доля і моя тяжка недоля людська.

Ще нічого не передчуваючи, а тільки лютячись на Джелалія, який навіщось став здобувати Кам’янець, хоч Калиновський, попереджений Лупулом, умкнув од них до короля, я став під Кальником в Животові, аби ждати хана з ордою не в таких виголоджених околицях, які були коло Білої Церкви. Демка знов покликав до себе, бо ніхто б його мені не замінив, а до Чигирина послав веління, щоб мій скарбничий пан Ціпріан відправив до мене великий бочонок із золотом для плати ханові.

Замість бочонка привезено мені коротку цидулу від пана зегармістра, писану його химерною латиною, з якої я однак зміг збагнути, що ніякогобочонка в пана Ціпріана немає і він, зрештою, не знає, про що тут ідеться.

Я пошматував те нікчемне писання, потоптав його ногами, давився од люті. І сього вишкребка я сам настановив над своїм скарбом! Хай би вже пані Раїна, ця безвладна кобіта, якій у голові самі тільки шики та пиха панська і яка суконь коштовних, соболів і інших хутр тридцять скринь прогноїла, не пересушуючи і не доглядаючи, і селянське серце моє не могло витерпіти такого марнування. Але ж сей солодкомовця, сей золотопоклонник, сей медоточивий фуггерівець — за чим він дивився, як проочив, що там сталося за якихось два місяці! Він мав нахабство відписувати мені, що не знає, про що йдеться, коли я сам при від’їзді з Чигирина переглядав увесь скарб і бачив той бочонок, обшпугований залізними обручами! Послати туди Демка, той знайде й під землею! Однак Демка ще не було коло мене, а ждати я не міг. Я покликав Тимоша.

— Лети до Чигирина, знайди золото, а винних — до мене!

— І пана Ціпріана, коли що? — недобре посміхнувся Тиміщ.

— І його теж.