Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

та політичній ієрархії. Здавалося, що вони в будь-якому випадку не втратять свого: якщо реформи обмежаться мінімумом, вони залишаться на своїх привілейованих позиціях; якщо ж буде впроваджено ринкову економіку, вони й тоді скористуються своїми перевагами. Непохитною залишалась тиранія бюрократії. Дедалі частіше роздратованого споживача зустрічали порожні полиці крамниць. А ціни на будь-які товари усе зростали і вже сягали тривожного рівня. Тому зовсім не дивно, що великі групи населення, особливо менш освічені робітники і селяни, не кажучи вже про комуністів-ортодоксів, здавалося, були готові до повернення на старі рейки.

Проте національно свідомі українці могли вказати і на деякі позитивні моменти цього періоду. Підтримка ідеї українського суверенітету приходила навіть з несподіваних місць. У характерній для нього обережній і обачливій манері Леонід Кравчук дедалі частіше висловлював свою прихильність до самовизначення України. Невелика, але зростаюча фракція комуністів — прихильників суверенітету з’явилась у парламенті, представляючи новітній варіант націонал-комуністів 1920-х. Нарешті, як показав референдум 17 березня 1991 р., навіть багато росіян та представників інших народів України були не проти суверенітету, якщо б він покращив їхнє життя.

Певні позитивні зрушення відбувалися і на міжнародному рівні. 3 покоління в покоління світ майже нічого не знав і не чув про Україну і українців. Однак коли очевиднішим ставало те, що СРСР розпадеться, прагнення його другої найбільшої республіки, яка за своїми розмірами і населенням дорівнювала великим країнам Європи, викликали зростаючий інтерес. Свідоцтвом цього, зокрема, став візит до Києва в липні 1991 р. президента США Джорджа Буша. Втім, президент, виступаючи в українському парламенті, розчарував багатьох із слухачів, прочитавши лекцію про небезпеку націоналізму і сепаратизму.

Та все ж улітку 1991 р. суспільство було охоплене загальним почуттям апатії, яке весь час поглиблювалось. Продовжувався спад економіки, з’являлася навіть непевність щодо її спроможності забезпечити населення наступної зими. Тим часом у політичному житті України вимальовувалися три ключових теми: проект нової Конституції, вибори президента і найважливіша — новий союзний договір, який мав надати республікам набагато більше прав в перебудованому докорінним чином і децентралізованому Радянському Союзі. Важко було перебільшити значення цього договору дня України: питання стояло про те, чи зможе вона стати повноцінною, суверенною і незалежною державою, чи ні. Ставало цілком зрозумілим, що наближається час переломних рішень і він вже не за горами. Залишалось невизначеним тільки те, хто прийматиме ці рішення і як вони будуть здійснюватися.

 Спроба перевороту. 19 серпня 1991 р. комуністичні реакціонери в Москві пішли на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу. Ізолювавши Горбачова в Криму, вони проголосили в країні надзвичайний стан і сформували Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) для управління нею. Поспіхом створений комітет, який явно розраховував на підтримку частини керівництва КПРС, військових та КДБ, сподівався зберегти, наскільки це можливо, старий порядок. Але неймовірно погана підготовка до перевороту і рішуча протидія Бориса Єльцина та його прихильників у Москві привели до провалу змови. Леонід Кравчук на відміну від Єльцина під час перевороту дотримувався обережної, двоїстої політики: заявляючи, що надзвичайний стан не стосується України, він також не виступив відкрито проти ДКНС. Вже 21 серпня стало зрозуміло, що спроба перевороту зазнала невдачі. Проте, незважаючи на короткочасність і майже оперетковий характер цієї події, її наслідки були епохальними.

Спроба перевороту прискорила якраз ті процеси, які він намагався припинити. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку, особливо комуністичну партію як безпосереднього організатора змови. Крім того, рішучого удару було завдано непорушним засадам радянського (і російського) централізму, який дозволяв невеликій кліці в Кремлі вирішувати долю численних націй, тобто Радянського Союзу. Невдалий переворот створив для тих, хто був незадоволений владою Москви, всі умови, щоб позбавитися її. Україна, а точніше — демократи в її парламенті, не прогаяли час і скористувалися цією можливістю: 24 серпня 1991 р. Верховна Рада майже одностайно проголосила незалежність республіки. Щоправда, комуністичні депутати, незважаючи на паніку і розгубленість у своїх лавах, зуміли нав’язати певні обмеження, добившись рішення про проведення 1 грудня 1991 р. референдуму з питання про незалежність. Однак ще болючішого удару старому ладові було завдано 29 серпня, коли парламент заборонив діяльність комуністичної партії в Україні за її причетність до заколоту. Після того як Горбачов у Москві вийшов із партії, те ж зробив і Кравчук. Одна за одною  — як до, так і після України — республіки проголошували свою незалежність. Було очевидним, що Радянський Союз доживає свої останні дні.

Незалежність

Невдала спроба перевороту в серпні 1991 р. поклала край комуністичному експериментові. Вона також привела до розпаду останньої імперії в світі, на місці якої утворилося 15 нових держав. Не маючи власного досвіду, дезорганізовані, вони успадкували від старого режиму неймовірну кількість проблем, які він сам не спромігся вирішити. Їм доводиться здійснювати перехід від авторитаризму до демократії, від планової економіки до ринкової та від ізоляції від світового співтовариства до інтеграції в нього. Ще актуальнішим є завдання припинити різкий спад життєвого рівня, який охопив усі колишні радянські республіки. Всі ці проблеми мають вирішуватися одночасно зі спробами нових держав реорганізуватися у життєздатні політичні та економічні формування.

Ситуація, в яку потрапили Україна та інші колишні радянські республіки, у певному розумінні унікальна. Коли у XX ст. будь-де виникали незалежні держави, головною турботою для них ставав перехід від нерозвинутого до розвинутого суспільства. Проте більшість колишніх радянських республік якраз належить до досить розвинутих суспільств. І саме в цьому полягає проблема. Розвивалися вони як складові єдиного політичного і економічного організму, який тісно зв’язував їх та існував саме для цього. Отже, розрив міріадів зв’язків, особливо економічних, — вкрай болюча травма для колишніх республік. Процес повного переформування суспільства, котрий відбувається одночасно з виходом із Союзу, має на меті те, що молоді держави зможуть ефективно діяти в новому світі, де домінують демократії з розвинутою ринковою економікою. Проте переформування вже існуючих, але розладнаних структур є справою значно складнішою, ніж створення нових.

Політичні аспекти. Післясерпневий шлях розвитку України пролягає довкола головних питань: незалежність та економічна криза. Що стосується першого, то зміни, які відбулися в цін царині, є дійсно епохальними. Але від проголошення незалежності до наповнення її реальним змістом, як завжди, лежить велика відстань.

На 1 грудня був призначений референдум, який мав дати відповідь — чи підтримує населення України Акт про незалежність. На цей день були також призначені вибори президента України. Отже, український народ мав безпрецедентну можливість обрати шлях розвитку і того, хто очолить його на цьому шляху.

 Восени 1991 р. швидко набували сили чинники, які значно сприяли вибору незалежності. Вони підсилювалися як історичними аргументами, так і більш актуальними міркуваннями. До цього часу українці тільки й чули