Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Вона гарна? — Гарна! — Добре вихована? — Так. І щиріша, миліша, простіша, ніж світські дівчата. Освіче-ніша не менше за них, бо розмовляє по-англійському і по-овернському, а це вже дві іноземні мови. І не бідніша від будь якої спадкоємиці з колишнього Сен-Жерменського передмістя, яке слід було б назвати передмістям Святих Злиднів, і, нарешті, будучи сільського роду, вона здоровіша і народить мені чудових дітей… Ось так…

Він говорив ніби сміючись та жартуючи, і Христіана спитала нерішуче:

— Ти серйозно?

— Серйозніше нікуди, хай йому чорт! Вона ж чарівна, ця дівчинка. У неї добре серце й гарненьке личко, весела вдача і завжди чудовий настрій, рожеві щоки, ясні очі, білі зуби, червоні уста, розкішне, довге, блискуче і м’яке волосся; а батько її — виноградар, завдяки твоєму чоловікові, люба сестро, буде багатий, як Крез. Чого ж тобі ще треба? Селянська дочка! Так що, хіба селянська дочка гірша, ніж усі дочки підозрілих ділків, які так дорого платять за сумнівні герцогські титули, і всі дочки титулованих кокоток, яких дала нам Імперія, або всі дочки двох батьків, яких ми бачимо в світському товаристві? Та коли я одружуся з цією дівчиною, то це буде перший розважливий і розумний вчинок у моєму житті!

Христіана задумалась, потім зненацька переконано і захоплено вигукнула:

— Ай правда! Усе це так і є, усе справедливо!.. То ти одружишся з нею, Гонтране?

Тепер уже він заспокоїв її:

— Стривай-но… стривай… Дай і мені подумати. Я тільки кажу: якщо одружуся з нею, то це буде перший у моєму житті розважливий і розумний вчинок. Та це ще не означає, що я таки одружуся з нею, але думаю про це, приглядаюсь до неї, трохи залицяюсь, щоб побачити, чи сподобається вона мені по-справжньому. Словом, я не кажу ні «так», ні «ні», але схильний сказати скоріше «так», а не «ні».

Христіана запитала Поля:

— А ви що думаєте про це, пан Бретіньї?

Вона називала його то пан Бретіньї, то просто Бретіньї.

Поля завжди принаджувало те, в чому він вбачав якусь шляхетність, нерівні шлюби, що видавались йому проявом великодушності, сентиментальні пориви, в яких криється людське серце, і він відповів:

— Я теж вважаю, що Гонтран має слушність. Якщо вона подобається йому, то хай одружується, кращої він не знайде…

У цей час увійшли Андермат з маркізом, і розмова перейшла на інше.; а тоді Поль і Гонтран рушили до казино подивитись, чи не зачинено ще гральну залу.

З того дня Христіана і Поль, здавалось, почали сприяти відвертому залицянню Гонтран а до Шарлотти.

Дівчину частіше запрошували, лишали її обідати, ставилися до неї так, немовби вона вже була членом сім’ї.

Шарлотта все це добре бачила, розуміла і дуже хвилювалась. В її голівці паморочилось, дівчині ввижалися казкові замки. Одначе Гонтран ще нічого їй не казав; але його поведінка, всі його слова, тон, якими він говорив з нею, його залицяння, що ставало дедалі серйозніше, ніжність його поглядів, здавалося, весь час твердили: «Ви — моя обраниця; ви будете моєю дружиною».

А її ставлення до нього, перейняте щирою приязню, скромною невимушеністю, цнотливою стриманістю, неначе відповідало: «Я знаю і, коли ви попросите моєї руки, — віддам її». %

У сім’ї дівчини шепотілися. Луїза розмовляла з сестрою тільки заради того, щоб дошкулити їй образливими натяками, різкими й уїдливими словами. А батько й Жак були, здається, задоволені.

Тим часом Шарлотта жодного разу не спитала себе, чи любить вона цього вродливого молодика, дружиною якого, напевно, стане. Він подобався їй, вона весь час думала про нього, мріяла, вважала, що він гарний, розумний, елегантний, а найбільше думала про те, що робитиме, коли вийде за нього.

В Анвалі забули люте суперництво лікарів і власників джерел, про гадану любов герцогині де Рамас до свого доктора, про всі плітки, що пливуть на курортах разом з водою, і цікавились тільки надзвичайною обставиною: граф Гонтран де Равенель збирається одружитися з молодшою Оріоль.

Тоді Гонтран вирішив, що слушний час настав, і якось уранці, після сніданку, взявши під руку Андермата, сказав йому:

— Мій любий, треба кувати залізо, поки гаряче! Становище дуже сприятливе. Дівчина жде мого освідчення, досі я нічим себе не зв’язав, але вона мені не відмовить, будьте певні. Треба взятися до батька, щоб одним ударом уладнати і ваші справи, і мої.

Андермат відповів:

— Не турбуйтесь. Це я беру на себе. Сьогодні ж піду поговорю з ним, не компрометуючи вас і ні до чого не зобов’язуючи; і коли становище з’ясується, я вам скажу.

— Чудово.

Потім, хвилинку помовчавши, Гонтран додав:

— Слухайте, це ж, може, останній день мого холостяцького життя. Поїду я в Руайя, там було кілька знайомих. Повернуся вночі й постукаю вам у двері — узнати, що і як.

Він велів осідлати коня й поїхав горою, з насолодою вдихаючи чисте легке повітря, часом пускаючись учвал і відчуваючи як бистрі лагідні подуви вітру приємно холодять йому щоки, роздувають вуса, лоскочуть.

Вечір у Руайя пройшов весело. Гонтран зустрів там приятелів у товаристві дівчат. Вечеряли довго, й повернувся він дуже пізно. В готелі Монт-Оріоля всі вже спали, коли Гонтран постукав у двері до Андермата.

Спочатку ніхто не відповів, а коли він постукав дужче, з-за дверей почувся хрипкий, заспаний голос:

— Хто там? — буркнув.

— Це я, Гонтран.

— Почекайте, відчиняю.

На порозі став Андермат у нічній сорочці, з опухлим обличчям і скуйовдженою бородою, з шовковою хусткою на голові. Потім він знову повернувся в ліжко, сів і, витягнув ши поверх ковдри руки, сказав:

— Ну що ж, дорогенький, справа кепська. Становище ось яке. Я промацав цього старого лиса — Оріоля, про вас не згадував, сказав, що один з моїх друзів, — повернув так, що він, можливо, подумав про Поля Бретіньї — міг би стати парою одній з його дочок, і запитав, який за ними посаг. Оріоль у відповідь і собі запитав, який достаток у хлопця; я назвав триста тисяч франків, та ще надії на майбутнє.

— Але ж у мене нічого немає,— пробурмотів Гонтран.

— Я вам позичу, голубе. Якщо ми з вами владнаємо цю справу, то ваші землі дадуть мені доволі, щоб повернути видатки.

Гонтран глузливо посміхнувся:

— Прекрасно. Я матиму дружину, а ви — гроші.

Але Андермат розгнівався:

— Якщо за весь мій клопіт ви з мене кепкуєте, то годі, облишмо це…

Гонтран перепросив:

— Не гнівайтесь, дорогий, і вибачте мені. Знаю, що ви людина дуже