єдине розв’язання, складається з тужного, болісного переходу з однієї тональності в іншу — коротенький, простий мотив, але поданий і виконаний він був так філігранно, врочисто й рішуче, що набув дивної, таємничої значущості. А тоді почався бурхливий вир пасажів, невтомне наростання і спад синкоп, що з нестямним криком блукали, кидались навколо, наче душа, стривожена тим, що вона почула і що не хотіло замовкнути, знов і знов верталося, все в інших тональностях, — запитально, з жалем і смертельним смутком, вимогливо і знадливо. Синкопи ставали щораз навальніші, гнані швидким тріоле; але вигуки страху, що проривалися в них, почали набирати дедалі чіткішої форми, злилися докупи, стали мелодією, і ось надійшла мить, коли вони, мов жагучий, благальний хор духових інструментів, могутні й покірні, запанували над усім. Те, що досі накочувалось, хвилювалося, нестямно кидалось на всі боки і вислизало, тепер замовкло, переможене, і в непомильно простому ритмі прозвучав скорботний, по-дитячому чистий хорал… Він закінчився майже церковним фіналом — фермата й тиша. І враз тихо-тихесенько, в сріблястому тембрі, озвався той перший мотив, та простенька тема, безглузда чи загадкова фігура — солодке, болісне переливання з однієї тональності в іншу. Мить — і все закипіло, завирувало в нестямній метушні; з неї вирізнялися, панували над нею тільки пронизливі, схожі на звуки фанфар, наголоси, сповнені несамовитої рішучості. Що сталося? Що готувалось? Чи це не голос мисливського рога, що кличе виступати? Ось голосів стало більше, вони злилися у великий, могутній хор, до них приєдналися суворіші ритми, і виникла вже зовсім нова фігура, смілива імпровізація, немов мисливська пісня, бадьора, навальна. Але не радісна; в ній бринів гордий розпач, чулися поклики, схожі на зляканий крик. І серед тих викривлених химерних фігур знов болісно, невиразно, солодко виринув той перший, загадковий мотив… І почалася нестримна зміна подій, значення й зміст яких не можна було вгадати, навала звукових химер, ритмічних і гармонійних, над якими Ганно вже не мав влади, — вони самі народжувалися під його пальцями, і він відчував їх усім своїм єством, хоч вони були нові й незнані. Він сидів, схилившись над клавішами, ледь розтуливши губи, втупивши поперед себе невидющий погляд, і м’які каштанові кучері спадали йому на скроні. Що це було? Що він переживав? Долав важкі перепони, вбивав драконів, ламав скелі, перепливав річки, проходив крізь вогонь? І як пронизливий сміх, як невимовно радісна обіцянка, в ті звуки вплітався перший мотив, простенький образ, перехід з однієї тональності в іншу… Він ніби зваблював Ганно до щораз нових могутніх зусиль. За ним котився шалений вал октав, що переходили в крик, а тоді починалась нова хвиля, повільне, ненастанне піднесення, хроматичний клубок шаленої, непереможної пристрасті, що раптово уривався страшним, дражливим піаніссімо, ніби в людини зникала під ногами опора і вона тонула у вирі жадоби… Раз видалося, ніби десь далеко почали тихо пробиватися перші акорди благальної, скорботної молитви; але натомість ринули хвилі бурхливої какофонії. Вони наростали, котилися вперед, відступали, меншали, розсипалися, знов збиралися на силі і рвались до якогось невимовно радісного фіналу, що повинен був настати, і настати тепер, у цю мить найбільшого піднесення, коли вже несила терпіти муку жаги… І він настав, ніщо більше не могло його стримати, відтягти судому пристрасті. Він настав. Роздерлась завіса, розчахнулась брама, розступилися тернові кущі, запалися вогненні стіни… Настало звільнення, сповнення бажань, цілковите задоволення і з радісним зойком вилилось у чудесний разок звуків, що в солодкому й тужному рітардандо відразу ж перейшов у інший — то був знов той мотив, перший мотив! І почалося свято, тріумф, нестримна оргія тієї самої фігури, що бризніла в усіх тональностях, проривалася крізь усі октави; плакала, тремтіла в тремоландо, співала, раділа, схлипувала, весь час переможно верталася в шумких, дзвінких, мерехтливих, пінявих шатах звуків… Щось брутальне, тупе і водночас релігійно-аскетичне, схоже на віру і самозречення, було у фанатичному культі тієї дрібнички, того уривка мелодії, короткої, простенької фрази на півтора такта… Навіть щось грішне, цинічно розпачливе, немов прагнення сконати в блаженстві, було в непомірній, невситимій насолоді нею, в жадібному використанні її, у висмоктуванні з неї останніх солодощів, аж до знемоги, до відрази, до пересичення. І ось нарешті, нарешті, в знемозі після всіх тих надмірностей, забриніло довге, тихе арпеджіо в мінорі, піднялося на один тон, перейшло в мажор і завмерло в скорботному тремтінні.
Ганно ще хвилину сидів, схиливши голову на груди і склавши руки на колінах. Потім піднявся і закрив рояль. Він був дуже блідий, коліна в нього підгиналися, очі пекло. Він пішов до сусідньої кімнати, простягнувся на шезлонзі і довго лежав не рухаючись.
Потім, після вечері, Ганно зіграв з матір’ю партію в шахи, що скінчилася внічию. Але ще й після півночі сидів при свічці у своїй кімнаті перед фісгармонією і подумки, бо так пізно йому забороняли грати, щось компонував, обіцяючи собі встати завтра о пів на шосту і приготувати хоч найнеобхідніші уроки.
Так минув день у малого Йоганна.
Розділ третій
З тифом справа стоїть так.
Людина почуває себе пригніченою, це почуття швидко поглиблюється і переходить у безсилий розпач. Водночас настає фізична кволість, що опановує не тільки м’язи й жили, а й поширюється на внутрішні органи, особливо на шлунок, який гидливо відмовляється приймати їжу. Людину змагає сон, та хоч яка вона втомлена, а спить неспокійно, чуйно, тривожно; той сон не підбадьорює її. Голова болить, стає важка й туманіє. Руки й ноги ниють. Часом, без жодної на те причини, іде з носа кров. Це початок.
Потім хворого нападає лихоманка, все тіло тремтить, зуби цокотять, — це ознака, що гарячка швидко збільшується. На грудях і на животі виступають червоні плями завбільшки з горошину; коли натиснути на них пальцем, вони зникають, але відразу з’являються знов. Пульс прискорений, він досягає до ста ударів на хвилину. Так, при температурі сорок градусів, минає перший тиждень.
Другого тижня голова перестав боліти, не ниють уже руки й ноги, натомість посилюється запаморочення, а у вухах так шумить, що хворий погано чує. Вираз обличчя в нього тупий, рот розтулений, очі тьмяні й непритомні. Свідомість притьмарена; хворого й далі змагає сон, але він не спить, а тільки поринає у важке забуття і часом марить, голосно й неспокійно. Через свою мляву безпорадність він стає бридко неохайний. Ясна, зуби і язик хворого вкриває чорний слиз, який отруює віддих. Хворий лежить горілиць з надутим животом. Він безсило зсувається з подушок, розкидає ноги. Весь його організм працює
