Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І ходить Андронаті і просить… наливає, а сам ніби забуває собі доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
Раду лежав на землі, підперши голову на лікоть, і, затявшись, не обзивався, мов був сам один-одніський на місці.
Він вихилив перший раз по раз горівки, поданої йому Андронаті з срібного малого пугарика[272], що переходив з родини в родину, як річ незвичайно почитувана, і задумався тепер над Маврою. Був як не при умі. Що йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав… впевняла, що любила, а пізніше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже він догадується з ким… Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили… і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співала до скрипки, а часом і гуляла… Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубі гроші сипав… а часом з другими на коні… попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоїть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного між циганами Андронаті – йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб’ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пімста була, щоб з очей пішла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго між ними не прийде. А через неї він свою громаду не кине… щоб її не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хіба б… щоб її ще бив… а впрочім, вона йому байдужа…
Байдужа? При тій думці його похмурий погляд, мов злодій, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, і проникливо впивався в нього.
Байдужа?
Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.
Вкруг нього люди пили і гомоніли. Про Мавру заєдно і про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут і там мішалися і жінки. Він мусив з ними пити, хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала…
Так і в його грудях горіло. Але при всім мусив бути.
Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей і Андронаті, якого люди дуже шанували.
Нараз рух.
Андронаті впосліднє іде кругом і частує трунком, розливає, не щадить ні краплі, майже кождому переливає – а відтак притягає скрипку.
Врешті стає на ноги.
– Люди! – гукнув. – Цимбали, сопілки в руки, а хто зо мною, то і скрипку. Мавро! – звернувся до шатра, де була дочка. – Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тій порі не будеш нашою, – і потягнув смиком. Відтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в ній для себе потайний окремий голос з її наказуючого нутра, і – заграв.
. . . .Сипав жалем.
Плакали скрипки, дзвеніли цимбали, дрижали сопілки, а над всіма царювала одна-одніська струнка Андронатової скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, між циганів рвалася, та про Мавру, Раду все оповідала.
І знов жаль…
Мов ніжна бджілка жалілася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зі смутком і розпливалася горем.
Андронаті грав дойну.
– Мавро! – кричав розпучливо від часу до часу, не тямлячись з дикого жалю та притупуючи ногою. – Мавро! – він грав, колихаючися всім тілом, мов божевільний. – Мавро! Твій батько грає… Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!
Раду лежав, обернений лицем до землі, і віддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, і він не діткнеться її більше, хіба що по-злому. Уб’є. Інакше він не годен по своїй вдачі. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритої і пімстою спрагненої душі, і, мов та оса, все наново впивався в неї, роз’ятрював. «Білу дитину привела, чужого чоловіка, чужого мужчини». Зойком тріпоталася скрипка, жаліли цимбали: «чужинця якогось…» І він в тих думках і з тим почуттям жалю і зависті сходив неначе з розуму. «Білу якусь дитину… в третім році подружжя з ним… Мав-ро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!»
Місяць загорів вповні з-за високої залісненої гори і не рушався з місця.
– Раду! – ніби добився нараз голос Маври до його, і скрипка Андронаті опинилася розтріскана коло його голови. – Раду! – Він стрепенувся, а Андронаті повалився обіч його на землю.
– Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навіки на… віки, – стогнав, а по довгій хвилі мовчанки просив: – Спіть, люди, спіть. Оцю ніч ще переспіть коло неї, а завтра зробите, хто з вас хоче, самі з нею кінець. Хто забрав червінці, най бере і її душу або й її саму. Чи не так, Раду?
– Так, – відчувся сухо голос старшини.
– А відтак назад до пусти – широкої, безмежної пусти.
– Ух-га, пуста! Ух-га! – ухкав диким голосом музика. – А сьогодні ще спіть. І з вами всіма старий Андронаті. – І сівши, підібгав ноги під себе, зарив пальці в волосся, заридав гірко. Мусив з своєю Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жінок, а тим більше у жінок старшин, мусила завше відбуватися. Сам найліпше розумів її проступок – і се послідня її ніч між ними, циганами. «Спіть, люди!.. – благав-молив. – Спи, Раду. Адіть, все закаменіло. Як так вже судилося, так нехай і буде. Місяць всьому свідок; братик-місяць, що нас ніколи не покидає. Спіть, люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротілий отамане-раю. Ви мої діти. Цитьте всі, нехай вона межи нас впосліднє добре переспиться. Спіть. Спи, Мавро… спи, Раду. На нас ще лиш пуста жде… Широка, глуха пуста. Цитьте… цитьте… спіть… Мавра… спить… цитьте… спіть…»
Утихло…
Спали.
. . . .Було коло першої години сеї ж ночі, як молода красна жінка отамана Раду, Мавра, уступалася йому з своїм білим сином навіки з його шатра і його дороги.
Цигани разом з Раду спали, мов убиті, і лиш два усунулися з-поміж них котячими рухами. Був то старий Андронаті і його вірний товариш музикант-цимбаліст, що ніколи з ним не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська», після закриття браузера.
