Читати книгу - "Диво"

– Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі – теж повинна будувати храм, – твердо відповів Ярослав.

– Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

– А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

– Така доля великих народів, – сумно промовив старий, – або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

– Що ж по-твоєму? Я – тиран? – ображено спитав Ярослав.

– В мові своїй. А від слова до діла – рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

– Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

– Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

– Звідки відомо тобі?

– Бачу звідси все, – вперто сказав старий, – а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

– Не чую його мови, – сказав князь.

– Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха – пізно буде.

– Йтиму своєю дорогою, – підвівся князь, – тебе ж не можу випустити звідси.

– Отрока не чіпай, – вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись по призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, поставцями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п’янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

– Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п’яно варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, – не візьмеш нічого.

Ярослав, кульгаючи дужче, ніж завжди, підійшов, сів навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м’яса.

– Тяжке життя наше, Бурмако, – сказав тихо й мовби жалібно.

– Для таких дурнів, як ти, – жорстоко відмовив блазень.

– Ніхто не пожаліє князя.

– А мало тебе били, негіднику, – користуючись своєю безкарністю, масно проплямкав Бурмака.

Ярослав брязнув його по пиці, блазень мовчки покотився під стіл, довго видобувався звідти, заплакав, розмазуючи сльози по замащеній мармизі:

– Ти чого б’єшся, дурню?

– А ти дай здачі, – похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловіком, щоб захищатися не князівською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києві на Перевісищі проти печенігів, бився вже й потрафлений у коліно ворожим списом, стояв, стікаючи кров’ю, нагнувся тільки, щоб вирвати з рани гостряк списа, відкинув його геть од себе і знов махав широким і важким мечем і був страшний у своїй закривавленості, так що вороги не витримали і кинулися вниз.

Отак битися, змагатися з усім світом, вічно йти на бій, бо тільки той, хто змагається й б’ється, має слушність.

А там, де пролилася колись його кров, він і поставить найбільший у всіх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собі без пролитої крові. Ніхто не стане докоряти, що поставив він собор на крові чужій – ні, на своїй власній!

– Ну що, – спитав Бурмаку, – боїшся давати здачу?

– Хоч дурний, так хитрий, – зло промовив Бурмака, відійшов огинці від князя подалі, припав до ковша з медом.

Ярослав підвівся, покульгав до дверей, сказав Ситникові, який спостерігав, дивуючись, за князем і його блазнем з сіней:

– Сідлай коней, поїдемо до Києва.

Ситник роззявив був рота, щось хотів спитати, але князь не допустив його до мови.

– Помолимося дорогою, – сказав, так ніби Ситник без молитви не міг і жити. – Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвітлене.

– Ага, так, – мерщій згодився Ситник і крутнувся виконувати князівське веління.

Кілька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевісищі, на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу й найславнішу, щоб святе місце припало якраз, де було вдарено князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожі голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височів отак за городом, у самотині, храмові завжди потрібно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю – мистецька оправа. Та й тісний уже став Володимирів город, звідусюди попід його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий і ремісничий, якому не стачало місця по той бік, вдень всі торжища й вулиці города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на ніч сторожа виганяла всіх геть, але в багатьох лишалися недокінчені діла в городі, вони далеко не від’їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ і таборів утворювалися