Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Писар, який не надто вмів по-чеськи, зрозумів, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і перепитав: «Ist das genau Prag, № 16, Josef Bozetech?»[549]

— Чи мешкає він там зараз, не знаю, — відповів Швейк, — але тоді, у тисяча дев’ятсот восьмому році, він там мешкав. Дуже гарно оправляв книжки, але дуже довго, бо спочатку їх перечитував, а вже потім оправляв відповідно до їхнього змісту. Коли він робив чорну оправу, то книжку вже можна було не читати, бо наперед було відомо, що в цьому романі все кінчається дуже погано. Чи бажаєте ще якихось пояснень? Ага, щоб не забути. Він щодня просиджував у винарні «У Флеків» і розповідав зміст усіх книжок, які йому доводилося оправляти.

Майор підійшов до писаря і пошепки щось сказав, а той потім у протоколах і в усіх документах закреслив адресу нового вигаданого співзмовника Божетєха.

Це дивне судове засідання проходило на манер польового суду, який влаштував головуючий генерал Фінк фон Фінкенштайн.

Так, як у когось буває манія збирати коробочки від сірників, так і той пан пристрасно любив організовувати польові суди, хоча в більшості випадків це було проти військового судового статуту.

Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні жодні слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі в польових судах не відчувалося.

Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, у більярд або мар’яж, так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував з надзвичайною радістю і поважністю шах і мат обвинуваченому.

Якби хтось хотів бути сентиментальним, він би написав, що цей генерал мав на своєму сумлінні безліч людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій однак не можемо сказати, що він узагалі мав когось на сумлінні.

На таке він не хворів. Коли з його наказу вішали учительку, попа або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому пристрасний гравець у мар’яж і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.

Він вважав вішання чимось звичайним і природним, ніби хлібом насущним, і при вироках досить часто забував про найяснішого цісаря і вже навіть не говорив:

«Іменем його величності вас засуджено до шибениці», а просто заявляв: «Я вас засуджую».

Іноді він знаходив у вішанні й комічні сторони, про що якось написав навіть своїй дружині у Відень: «...або, наприклад, моя дорога, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпіонаж. Є тут у мене один дуже вправний фельдфебель, він їх усіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього ніби спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу — на найближчому дереві. А тепер уяви собі увесь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого іншого, крім трави, не побачиш. На цілі милі — жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель узяв конвой і вчителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене і знову питає: «На чому ж повісити цього типа?» Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а на додаток мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільлі їздитиме на ньому, як на конику. Ще, моя дорога, пригадую один смішний випадок. Недавно ми повісили одного єврея за шпіонаж. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там нічого було робити. Він виправдовувався, буцімто продає сигарети. Так от, він уже висів, але всього кілька секунд, бо мотузок обірвався і він упав на землю. Миттю очуняв і почав до мене кричати: «Пане генерале, я йду додому, бо ви мене вже повісили, а згідно з законом не можна двічі вішати за одну провину». Я розреготався — і ми того єврея відпустили. У нас, моя дорога, весело!..».

Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати подібні вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок зі Швейком.

Отак Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив сигарету за сигаретою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою.

Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята' маршова рота Дев’яносто першого полку, до якої, згідно зі своїми зізнаннями належить обвинувачений.

Генерал виступив проти і заявив, що це уповільнить швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже в них є повне зізнання підсудного в тому, що він переодягся в російську уніформу, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав піти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.

Однак майор затявся на своєму: треба спершу вияснити, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв’язків з колишніми товаришами з його військової частини.

Майор був романтик-мрійник. Він казав, що треба віднайти якісь певні нитки. Вирок — це лиш остаточний результат певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки... Він уже не міг виплутатися з цих ниток, але всі його добре розуміли і схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше не протестував проти того, щоб вияснити в бригаді, чи справді